Виталина Кузьмыч

Душа…

Є слова, які краще не говорити…
Багато крапок – це несказані слова.

Яка я?
Життя… Маски на моєму обличчі… Іду. Падаю. Встаю. Грішу…
… і оправдовую свої злі вчинки. Життя в масках – це не моє життя… Але парадокс: я сама себе не знаю …

Я роблю НЕОБХІДНІ справи. Встаю, іду і навіть падаю… а інколи і ні. Я ніколи не розбиваюся. Мрію про справжнє і чисте, і просто не витримую під тиском власних думок.

Швидко захоплююся і так само швидко захват минає. Я кидаю все. У такі хвилини мені не потрібні навіть найрідніші люди. Я хочу бути сама: їду світ за очі, або сама сиджу на березі озера, просто іду - проводжу час із собою. Інколи оглядаюся і повертаюся. Приймаю рішення, порушую правила. Я рухаюся.. а можливо – це просто міраж і стою я на місці?

Мене втомлює необхідність жити за правилами, а я так не можу – ненавиджу правила. Рамки тиснуть мене з усіх боків, згодом розумію: перебувати під тиском стає неможливо - знову біжу, їду, іду... Втікаю сама від себе, від порушених мною правил. Стоячи на місті я бачу безкінечність.

У мене багато амплуа. Інколи я цинічна і знаю все на перед - знімаю цю маску. Тепер я люблю людей і ненавиджу себе. Я знімаю ще одну маску… і тепер, люблю себе і ненавиджу людей, але і це маска. Я її знімаю. Тепер я люблю себе і людей – це мені підходить. Цю маску лишаю.

Я і люди… Люди і я… Ми по різні сторони. Я відчуваю себе відокремленою, іншою… Шукаю і не можу знайти. Не можу знайти себе серед людей, бо мене там немає. Чи можливо не має людини в мені?.. Скільки у моєму гардеробі масок? Маска — невід'ємний атрибут людського життя. Хочу добратися до справжньої своєї сутності.. Думок багато…

Яка я? Почалися дощі, а може це сніг? Ні, немає ні снігу, ні дощу – це душа моя як лід і сльози по щокам - дощ. Вночі не можу довго заснути: слухаю дощ, сніг, вітер чи просто тишу. А колись понад усе любила стан засипання…

Я дещо в житті бачила, але ніколи і нікому не розповім. Я сильна і ніколи не плачу – про це знають всі: все витримаю, все пройду, все переживу. І це вже пережила... Я так думаю, бо хочу, але це ще одна… маска, бо насправді часто плачу... Знімаю маску і плачу ще дужче, бо ніяка я не сильна, але про це ніхто не знає... І чомусь так жаль себе, але я не жалію і не дозволю це робити іншим!

Настала тиша. Роблю кілька кроків і бачу… нічого не бачу, як сліпе котеня, щойно народжене, яке інстинктивно шукає щось життєво необхідне, відчуває що воно поруч, але не знає яким є насправді. Тицяється носиком… Сліпе і є сліпим…

Інколи мене дратують звичайні побутові речі, натомість до справжнього зла лишаюся терпимою. Але в цілому все байдуже. І це теж маска. Знімаю її і хочу відшукати на землі місце, де барви будуть яскравими, а люди не фальшивими. Там мої очі будуть випромінювати зелене сяйво, а душа кристалічну, білу чистоту. Я хочу знайти місце де не буде брехні, голослівних фраз та не виконаних обіцянок, а можливо там буде тиша і слів зовсім не буде. Знаю, що колись вже там була відчувала себе щасливою. Душа була чистою… але це було колись не зараз, а тепер я навіть не можу згадати де це... А можливо мене там і не було і я ніколи не була щасливою?

Страшно. Гарячково хапаю руками повітря, тому що воно стало густим і липким - його не можливо вдихнути. Проте і пальці злипаються, я вся стаю липкою - це повітря обволікає мене всю і з середини теж. Від цього не розумію, що в моїй голові. Липке повітря проникає в голову і думки склеюються в одну… Хто я? Повітря липке як моє життя… Липке – правильне визначення. Я не можу жити, бо не можу дихати таким повітрям і тому я не живу… Я не живу, але я жива, жива і липка… Іноді виникає таке відчуття що я живу одна на планеті де нікого не має, а моє серце давно вже ні до кого не прив’язане. Я так хочу. Я одна сама в собі.

Варто лише усвідомити власну самотність і починаєш борсатися у липкому повітрі, шукаєш опору і не знаходиш - її немає, не існує… Одна. І все стає байдуже. Я кусаю губи до крові, стискаю кулаки до побіління. Тепер я знаю, власна біль робить людину байдужою до горя інших. Я знаю. Я байдужа, бо було боляче. Я сильна бо пережила. Я так хочу… Розумію - це маска.

Оживаю вільною, але зовсім іншою… Ковток свіжого повітря і я оживаю, борюсь за життя і навіть закохуюся… Проте, це вже не я…і не моє життя… це інша… я… По трохи приходжу до тями. І головне - це можливо. Я почула, те що уже не чекала, про, що мріяла у напівсвідомому мареві і приходячи в себе – забувала, забувала, бо не вірила. І от я це почула. Раніше померла б почувши. А зараз відчула: мені вже не потрібно. Я почула і злякалася. Мрія – солодка, а реальність – страшна. Я мовчатиму і нічого не скажу. Я жадаю, але ніколи в цьому не зізнаюся. Я почула жадані слова, але не отримала почуття щастя, а натомість вакуум в душі. Якось стало порожньо і байдуже. Ще гірше ніж було. Брехня вона і є брехня, а я і є та сама брехня. Більше ні про ще не хочу чути. Мені байдуже тепер. Маска. Це знову маска…

Я не скажу правду, про те, що від почутого насправді ожило серце із вакуумом у душі. Я стала вільною, але зовсім іншою. Я вже не та і ніколи «тою» не стану. Я шукаю яскравий барвистий світ, такий в якому я колись жила… я шукаю і не можу знайти. Я знаю, що він десь є.. я і є те сліпе котеня, яке інстинктивно шукає те, що йому належить. Я обвожу очима повітря і зупиняюсь ні на чому. Скінчилися мої сльози, висохли - мені байдуже. А раніше я плакала щодня. Я навчилася бути іншою.

Я пішла в далеку дорогу пошуку. Я можу собі перечити, або щось доводити. Я можу сміятися сама з себе, але іншим не дозволю! Що мені робити в цій царині неспокою? Це лише хвиля емоцій, але ними я живу. А після цієї хвилі буде інша, а потім ще… Для кожної обставини у мене своя маска. А я мрію випромінювати світло і щоб очі мої світилися зеленим сяйвом. Жити в яскравій, барвистій країні спокою та тиші. Де немає брехні і не виконаних обіцянок. Немає тому, що там не має слів, там повна тиша. Скільки б разів я не розпочинала свою гру, в кінці-кінців зніму чергову маску, але так до себе справжньої не дістанусь…

Написать личное сообщение    Добавить в список избранных

Произведения, не вошедшие в сборники (11)

Моя душа... (18)