Константа
Илахим
Я ліз у пекло поперед батьків.
Бентежив лихо, доки воно тихе.
Хотілось - не надкусював, а їв.
Кохалося – тим почуттям і дихав.
З пісень слова незграбні викидав,
А стогін перетворював на блюзи.
Ловилась риба, хоч не ліз у став.
Любила та, на кого подивлюся.
Тризуб на серці, начебто тату,
Виколювала голка грамофону…
І зрозумів я істину просту,
Що коштує, можливо, і мільйону:
Хай навкруги чимало пишних нив -
Пшениця та ж; приваблива хіба що
Іздалеку… То жив своїм, не нив..
Вважав: що не моє, то є пропаще.
Тепер не той – не надто хвацький від
Років; повільний пульс, мілкіший подих.
Всіх перспектив моїх: пивний живіт -
Чи горб від вовкулачої роботи.
Від вибриків грайливого пера
Не вийде по-дитячому радіти.
І та, що всіх викошує, стара
Являється з обличчям Афродіти.
Щоб покохала нині молода
Потрібен прес грішви – не білі айстри.
А справ найзвичайнісіньких орда
Сама злякати ладна свого майстра.
Колись вагоме бачу геть пустим.
Колись важливе стало ділом п’ятим.
І тільки із своєї пічки дим
Лишився найсолодшим ароматом.