Илахим
Oдвiчна, але завше юна
Илахим
Справді, з першого погляду видалося - стара.
Наче мумія, тільки в очах щось незвичне гра.
Взагалі щось від відьом було в ній, щось – від віщунок.
Це лякало. І думалось навіть: чи не дарма
На уклін сюди йшов, чи не візьме в полон пітьма?
Чи тим самим я не святотатець або кощунник?
Раптом іншою стала. Красива і молода.
Очі - полум'я, зваба солодка – її вуста.
Повногруда, висока, струнка та рум'янолиця.
Її посмішка – блискавка; слово – неначе грім.
Погляд гордий: «захочу – то будеш лише моїм!»
І спокуслива більше, ніж справжня дияволиця.
А причастя – немов рідина… темна і густа.
33 компоненти роками життя Христа.
І закляттям лунали від неї «аз буки віди».
Чи то зілля з рядків було, чи приворот із строф?
І не знаю – чорнило у голову било? Кров?
Де ступала вона – то метафори скрізь чи квіти?
Від кирилиці-матері всі ті «глаголь добро».
Поцілунок її був немов на душі тавро.
Неземного смаку ще й не без інфернальних спецій.
Я стояв перед нею, неначе дурне теля,
Під той шепіт її «єсть живіте дзіло земля».
Ніби магію концентрувала в старій абетці.
«како люди мисліте» казала «наш он покой
Знаю, нащо прийшов – щоб просити мене: загой
Те, що вирвано, зранено, випалено і здерто».
Розуміла прекрасно мене і без зайвих слів
Проказала це краще, ніж сам би пусте наплів.
І лунало у вухах надалі «рци слово твердо».
Перед нею був наче дикун я – душа черства;
Голос звіра, в паху проросла одолень-трава.
Шепотіла – мені додавала людського духу.
Та під ребрами заколисала мою журбу.
І розвіяла спогад про неї десь у степу,
Щоб я більше у снах не тривожив нещасну тугу.
Зав'язала у хустку чи жменю землі чи все ж
Тії букви – мовляв, доки цей оберіг несеш
Біля серця, ти житимеш, тільки одна умова:
Пам'ятати: для мене довіку тепер вона
Буде всім… Незріченна, прекрасна і чарівна.
Всемогутня, одвічна, але завше юна мова.
---
Коли кохання як мистецтво
Илахим
О.М.
Це кохання – мистецтво і таїнство, наш обряд…
А взаємні бажання такі креативні й творчі!
Обопільно натхненністю очі у нас горять.
Ну а передчуття викликають солодкі корчі.
Це кохання навіки з’єднає тебе й мене.
Так лунають зірки, так смакуються напівтіні.
Це в очах твоїх сяйво грайливе і неземне.
І гармонія доторків – лагідна до тремтіння.
Я додам в цей шедевр гайдамацької гостроти,
Ну а ти – мелодійності голосу українки.
Як життя зачинають – так само творять світи.
Щоб знайоме і рідне відкрило нові відтінки.
Так спалахують квіти рожевістю навесні.
Так закоханій вишні освідчитись може явір.
В цьому те, що вкладають птахи у свої пісні.
Це рапсодія ніжності, м’якість тонів метафор.
Це неначе розквітли від зоряного пилку
Рози буйних вітрів із голів, повних креативу.
Це неначе розніженість персика на снігу
З пелюсток, це два дива викохують спільне диво.
Це виходять за рамки занадто тісних октав
Бархат тенору із оксамитовістю сопрано.
Це коли всі бажання без натяків розгадав…
Але не поспішаєш, бо знаєш, де ще зарано.
Море ніжності перли виносить з самого дна.
Так вулкан салютує, де пристрасті повні надра.
Моль чуттєвості - всесвіту крапля, на двох одна.
В ній безмірність зірок є константою Авогадро…
Вибухають емоції - і на нічнім холсті
Різнобарвним світанком палає зірковий розчин.
В згадці краще лишилось, ніж малося на меті.
І нема для творців незабутніше і дорожче.
© Copyright: Илахим, 2024
Другие статьи в литературном дневнике:
