Нiч iндигова, боса...

Їй личить сум, — його обійми теплі, —
Що загорта в жаккардовий шеніл
Невидиму, немов похмурі меблі,
Поезію, що нею вкрито стіл
І — з дерева мореного — комоди
На ніжках несподівано кривих.
Та замолоду їм привито вроду. —
Хоча й криві, тож ти до цього звик.
Бо ти в старій оселі, мов на віллі
Й дарма слова під’юджують вітри
Й сусідні вододіли здичавілі,
Бо варто до хатини той ввійти,
Відчути щоб прямі та геть дзеркальні
Пласких світів змістовності в речах,
Що писані та ждуть у почекальні
Вибагливої вдачі читача;
Й угледіти за клаптями фіранки
По радіо обіцяні дощі,
Що пишуть не поети — коять ранки,
Палючих смолоскипів із душі
Знімаючи римовану полегшу,
Що тане, мов масний Чеширський кіт,
Ступаючи на сходинку, на першу
Її строки, ховати що не слід
В рядки, накшталт Шекспірівского саду,
Де сяє мирно місяць незмигний.
Бо ті рядки одного штибу з адом
Охрових ран осінньої війни,
Що йде собі по линві без страхівки —
По краю осоружної мети,
Зриваючи трояндові верхівки,
Що у вінки весільнії вплести
Збиралися торік стрункі лелеки.
Тепер в її садибі самота,
Лишень гніздяться коршуни далекі,
Вертаючи примарного кота
На ґанок мій — у вірші вересневі,
Що їх, бодай, цурається естет,
Бо на грядках, в віршованому реві
Кривавий проростає очерет;
І виють землі цвинтаря драглисті
Й гостинні до померлого, либонь;
Та крони віддають останнє листя,
Вкриваючи війни пекельну хтонь.
Бо невідь-хто цього степам наврочив,
Зірвав одежі, вивітрив... роззув
Спокійний сон індигової ночі
(...роззув зігріті ніженьки жіночі
До босих тем). — Їй вельми личив сум.

14 вересня 2024р.