Леся Украинка. Давня казка. Часть 4, первая ред

Леся Украинка. Давня казка. Ч.4, первая редакция. Перевод

Постаралась перевести четвертую, финальную часть поэмы Леси Украинки «Давняя/Старая сказка». Старалась, чтобы с переводом М.Светлова мой не пересекался. Кроме того, это тоже перевод первой редакции. Некоторые отличия между окончательной и первой редакцией взяты в квадратные скобки.
Эта часть страшна и всю поэму делает страшной. Оба героя в ней страшны.


Источник текста оригинала: сайт Poetree https://ru.poetree.club/poems/davnya-kazka

Мой перевод:

Леся Украинка

Давняя сказка.

Четвертая часть. Первый вариант

Говорят, что в ад дорога –
Из намерений, и добрых!
В подготовке той дороги
Вклад Бертольдо есть бесспорный…

Уж давно Бертольд вернулся
Из походов в край родимый,
Зажил вновь веселой жизнью
Со своей женой любимой.

Вновь идет в роскошном замке
Жизнь его как вечный праздник.
Злато, серебро – в достатке,
Он богаче стал гораздо!

На войне набрал добра он
Разного – не помешало,
И король еще за службу
Наградил его немало.

Вот поместья, вот достаток!
Стал Бертольдо графом важным,
А когда в своих владеньях,
С королем сравнится даже.

Местность ту, где жил в чести он,
Всю под власть ему отдали.
Обязали всех людей там
Признавать, что он – их барин.

Счастья этого вначале
Был Бертольд достоин, правда.
Суд вершил он справедливо,
Жаловал людей исправно.

Но продлилось так недолго,
Он во вкус входил все больше,
В графстве у себя порядки
Заводил другие все же.

Чтоб поесть и выпить славно,
Чтобы славно нарядиться,
На потехи, на турниры
Денег нужно – расплатиться!

На войне обычай – грабить.
Он для графа уж привычен,
А теперь привычку счел он
И в отечестве не лишней.

И налоги, и оброки,
Барщина – без ослабленья,
А заставы и рогатки -
На путях всех загражденья.

Трудно даже вам поведать
Обо всех злосчастьях края, -
Как в аду, терзались люди,
Как в раю, был весел барин.

В замке барин развлекался,
Но в ярме стонали люди,
Им казалось: избавленья
От неволи уж не будет.

[Был немолчным голос горя.
Как волна, стенанье это
Разливалось, отзываясь
Эхом – в сердце у поэта…]

Если где вдруг беспокойство,
Тотчас войско набегало.
Подданных, кто непокорен,
В тюрьмы прочно запирало.

Человек однажды некий
Дом Бертольда посещает
И о том, чему свидетель,
Он такое сообщает:

«Мне прости дурные вести,
Господин наш благородный,
Но сказать тебе я должен:
В городе не все спокойно.

В городе - певцы и сеют
Возмущение в народе.
В песнях все ведут упорно
Речь о равенстве, свободе.

Хоть певцов бросают в тюрьмы,
Мера все ж не помогает.
Песни по душе народу,
Каждый их перенимает.

Собираться стали часто
И мещане, и крестьяне.
Неспокойствие большое -
Стоит ожидать восстанья».

 «Басня все! – Бертольд воскликнул -
Мне смирить певцов удастся!»
Тотчас слышит он, что где-то
Близко песни звук раздался:

«Вот мужик – в сырой землянке,
Барин – в доме на помосте.
Что же, слух идёт недаром,
Что у бар белее кости.

Так черны мужички руки,
Ручка дамы – восхищает!
Что же, слух идёт недаром,
Что у бар – кровь голубая.

Мужики узнать хотели б:
Все ль белы те кости видом?
Голубая ль кровь прольется,
Коль грудь барина пробита?»

«Что там, что? – кричит Бертольдо. –
Эй, живей певца хватайте!
Да в тюрьму его, в оковы –
И живей! Не упускайте!»

Но за замковой стеною
Крикнули внизу – на воле:
«Слуги барские, живее!
Вам добыча – ветер в поле!

Зря вы будете стараться!
Даже если всех возьмете,
Цел останется источник
Вольных песен, не заткнете.

Зря хлопочешь, благородный
Господин! Ведь непременно
Коль схватить нас сможешь десять,
Двадцать явится на смену!

Мы – немаленькое войско,
Атаман у нас отличный,
Истинно отважный рыцарь,
Да, тебе знаком он лично…»

«Стой! – певцу Бертольдо крикнул, –
На сей раз тебя прощаю,
Только эту чушь вторично
Я услышать не желаю».

От беды певец тот спасся,
Как сквозь землю провалился,
А Бертольд сказал, подумав, -
Объявить не торопился:

«Атаман у нас отличный! –
Вот где бедствия основа.
Но конец я их забаве
Положу теперь, и скоро!»

Слуг двоих он призывает –
Им всех больше доверял он.
Пусть идут домой к поэту,
Выслушав наказ сначала.

«Вы ему скажите вот как:
Помню я, хоть мчится время,
Как в чужом краю дарили
Его песни утешенье.

И теперь за них я плату
Дать достойную желаю.
Я покоями поэта
Нынче в замке награждаю.

Я его искусство пенья
Уважаю безусловно,
Потому намерен сделать
Я его певцом придворным.

От меня получит славу,
Окружу я уваженьем,
Но, понятно, пусть забудет
О лукавых измышленьях».

Слуги - в путь, без промедленья
И явились в домик бедный,
Чтоб обрадовать поэта
Приглашеньем эти щедрым.

Как пришли, поэт сказал им:
«Вы, друзья, прошу, простите,
Что не встал я вам навстречу –
Болен я, зла не держите.

Что ж, гостей прошу садиться!»
Только слуги не садятся,
То, что граф сказал, поэту
Передать скорей стремятся.

А поэт с улыбкой слушал,
Как прельстить его пытались,
И, когда умолкли гости,
Отвечал, не так стараясь:

«Вот что барину скажите:
Чтоб платил мне, не желаю.
Если сделал я подарок,
То назад не отбираю.

Пусть начало он припомнит.
Я ему доставил злато,
Но жалею. Злато это
Бросить бы в болото надо!

Славы той, что им дается,
Вы скажите, не хочу я,
Так как может он доставить
Славу, но одну дурную.

До палат роскошных в замке
Барском мне какое дело?
Все равно мне, где лежу я, -
В замке или в доме бедном.

Получать мне уваженье
В замке тоже не угодно.
Что правдивое сказать мне
Может льстивый хор придворных?

Золотых не нужно лавров,
С ними счастлив я не стану.
Если увенчаюсь ими,
Быть поэтом перестану.

Не поэт ведь тот, чьи мысли
Всюду вольно не летают,
Раз их сети золотые,
Хоть тонки, не отпускают.

Не поэт, кто перестанет
Защищать народа право,
Чтоб словам своим блестящим
Золотую дать оправу.

Не поэт, - тот, кто забудет,
Как народ страдает много,
Тот, чьи предали свободу
Руки в золотых оковах.

Так пойдите и скажите,
Что усилья не прервутся,
Что от честного оружья,
Жив пока, не откажусь я!»

С этим слуги возвратились
И Бертольду так сказали:
«Вот что нам поэт ответил,
Мы впустую убеждали…»

Гордый тот ответ услышав,
Аж вскипел Бертольд от гнева.
Шлет посланцев тех же самых
Он к поэту с тем же делом.

«Наглецу вы так скажите:
Наступил его день судный.
Я терпел его, и долго,
Но терпеть уже не буду.

Если он стишками к бунту
Призывать не перестанет,
То в тюрьму его я брошу,
Там конец ему настанет!»

Снова слугам - в домик бедный
Отправляться торопливо.
Приближаясь, услыхали
Тихий голос мандолины.

Глянули в окошко: видят
Посетителей собранье.
Все стоят вокруг кровати,
Как совет какой-то тайный!

Был поэт трудом подкошен,
Третий день уже он болен.
Слушают его печально,
Головы склонили в горе.

А поэт все – то играет,
То записывает строчки,
Раздает, что пишет, людям…
Слуги – в дверь с приказом срочным.

Все собранье – вон из дома
И оставило поэта.
Взгляд его на слуг спокоен,
Дрожи нет в словах привета.

Все Бертольдовы угрозы
Молча cлушал, улыбался,
А когда умолкли слуги,
Им ответ его раздался:

 «Вот как барину скажите:
Я готов, но вам сгодится
Помощь. Пусть сюда прикажет
Он еще двоим явиться.

Приглашает он любезно,
Но мне встать не удается.
В новое мое жилище
Отнести меня придется.

Где лежать – то все равно мне,
В доме прежнем иль в темнице.
Одиночеством нигде мне
Не придется тяготиться.

И в темнице буду вольный, -
Есть ведь мысли-чаровницы,
А для них нет в мире целом
Ни заставы, ни границы.

Ловким словом обладаю,
Не сдержать его темнице.
Полетит оно по миру,
Будет вольное, как птица.

И в тюрьме соединится
Слово с горечью, с тоскою.
Станет так еще сильнее –
Будет мощью бить тройною.

Если же найдут оковы,
Чтоб на слово их напялить,
Громче речи звон их будет -
Не удастся дел поправить.

И поэту от народа
Не слыхать в упрек ни слова
В горький день, когда он будет
Заключен навек в оковы!»

Отнесли в тюрьму поэта,
Навсегда он там остался,
Но от честного оружья
И в тюрьме не отказался.

[Так и вышло: в заключенье
Навсегда поэт остался,
И за песни из темницы
С головою он расстался].

А преемники моложе
У него остались в мире,
От поэта взяв наследство –
Песни, мысли получили.

Охватило край восстанье,
И покончили с Бертольдом,
И надеялись: отныне
Распрощаются с неволей.

Но остался от Бертольда
Молодой его преемник.
Перешло к нему наследство:
Земли, гордость – непомерна.

Те, кто принял дело графа,
Строят тюрьмы попрочнее,
А преемники поэта
Точат слово поострее.

И преемники обоих -
Стороны в борьбе тяжелой.
До сих пор еще ведется
Их война, чье страшно поле.

Против дела, что позорно, -
Слово правое. Бой громкий.
Хоть не проливают крови,
Но сражаются жестоко!

А когда войну окончат
Это дело с этим словом,
Давняя умолкнет сказка,
Дав начало правде новой.

Перевод 24-28.11. 2023

Оригинал:

Кажуть, весь поміст у пеклі
З добрих замірів зложився!
Для пекельного помосту
І Бертольдо потрудився…

Вже давно Бертольд вернувся
Із далекої чужини,
Знов зажив життям веселим
Біля милої дружини.

Знов у нього в пишнім замку
Почалося вічне свято, –
О, тепер було у нього
Срібла, золота багато!

Окрім того, що набрав він
На війні всього без ліку,
Ще король йому в подяку
Надгороду дав велику.

Сила статків та маєтків!
Вже Бертольдо граф заможний!
Він живе в свойому графстві,
Наче сам король вельможний.

Та околиця, де жив він,
Вся була йому віддана,
Люд увесь в тій краю мусив
Узнавать його за пана.

Тож спочатку того щастя
Справді був Бертольдо гідний,
Правий суд чинив у панстві,
До підданих був лагідний.

Але то було не довго,
Він дедалі в смак ввіходив
І потроху в себе в графстві
Інші звичаї заводив.

Що ж, напитки та наїдки,
Та убрання прехороші,
Та забави, та турніри,
А на все ж то треба гроші!

Та й по всіх далеких війнах
Граф привчився до грабунку,
А тепер в своїй країні
Він шукав у тім рятунку.

Почалися нескінченні
Мита, панщина, податки,
Граф поставив по дорогах
Скрізь застави та рогатки.

Трудно навіть розказати,
Що за лихо стало в краю, –
Люди мучились, як в пеклі,
Пан втішався, як у раю.

Пан гуляв у себе в замку, –
У ярмі стогнали люде,
І здавалось, що довіку
Все така неволя буде.

Розливався людський стогін
Всюди хвилею сумною,
І в серденьку у поета
Озивався він луною…

Ось одного разу чує
Граф лихі, тривожні вісті,
Донесла йому сторожа,
Що не все спокійно в місті;

Бо як тільки де неспокій,
Зараз військо набігало
І підданих непокірних
В міцні тюрми запирало.

Коли се одного разу
До Бертольда у господу
Чоловік якийсь приходять
І розказує пригоду:

«Вибачай, вельможний пане,
Що лихі приношу вісті,
Але мушу я сказати,
Що не все спокійно в місті».

Що співці по місті ходять
І піснями люд морочать,
Все про рівність і про волю
У піснях своїх торочать.

Вже й по тюрмах їх саджають,
Та ніщо не помагає,
Їх пісні ідуть по людях,
Всяк пісні ті переймає.

Вже збираються гуртами
І міщане, і селяне,
Неспокій великий в краю, –
Так і жди, що люд повстане.

«Ну, – гукнув Бертольд, – то байка!
Я візьму співців тих в руки!»
Раптом чує десь близенько
Залунали пісні гуки:

«В мужика землянка вогка,
В пана хата на помості;
Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панів біліші кості!

У мужички руки чорні,
В пані рученька тендітна;
Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панів і кров блакитна!

Мужики цікаві стали,
Чи ті кості білі всюди,
Чи блакитна кров поллється,
Як пробити пану груди?»

«Що се, що? – кричить Бертольдо. –
Гей, ловіть співця, в’яжіте!
У тюрму його, в кайдани!
Та скоріш, скоріш біжіте!»

Коли се з-за мурів замку
Обізвався голос долі:
«Гей, біжіте, панські слуги,
Та спіймайте вітра в полі!

Половить нас – дарма праця!
Хоч би всіх переловили,
Все одно б сього джерела
Вільних співів не спинили.

Не турбуйся ти даремне,
Все одно, вельможний пане,
Вловиш нас сьогодні десять,
Завтра двадцять знов настане!

Нас таки чимале військо,
Маєм свого отамана,
Він у нас одважний лицар,
Врешті, він знайомий пана…»

«Стій! – гукнув Бертольд співцеві, –
Я сей раз тобі дарую,
Сподіваюся, що вдруге
Сих дурниць більш не почую».

Мов крізь землю провалився
Той співець, утік од лиха.
А Бертольд сидів і думав,
Далі так промовив стиха:

«Маєм свого отамана! –
Ось де корінь цілій справі!
Ну, та я тепера хутко
Положу кінець забаві!»

Тут він двох щонайвірніших
Слуг до себе прикликає
І до нашого поета
У хатину посилає:

«Ви скажіть йому від мене,
Що я досі пам’ятаю,
Як пісні його втішали
Нас колись в чужому краю.

Власне я тепер бажаю
Дать йому за них заплату,
Я поетові дарую
В себе в замку гарну хату.

Я його талан співацький
Так високо поважаю,
Що співцем своїм придворним
Я зробить його бажаю.

Ви скажіть, що він у мене
Буде жити в шані, в славі,
Тільки, звісно, хай забуде
Різні вигадки лукаві».

Слуги зараз подалися
До убогої оселі,
Принесли вони поету
Ті запросини веселі.

Він, втішаючись, промовив:
«Вибачайте, любі друзі,
Що не встав я вам назустріч,
Я лежу тепер в недузі.

Що ж, сідайте, будьте гості!»
Але слуги не сідають,
Тільки зараз же поету
Графські речі викладають.

Усміхаючись, він слухав
Те запрошення знаднеє,
А коли вони скінчили,
Так промовив їм на сеє:

«Ви скажіте свому пану,
Що заплати не бажаю,
Бо коли я що дарую,
То назад не одбираю.

Хай він сам те пригадає,
Що то ж я йому дав злото,
Хоч тепер об тім жалкую,
Краще б кинув у болото!

Ви скажіть, що я не хочу
Слави з рук його приймати,
Бо лихую тільки славу
Тії руки можуть дати.

І на що б мені здалися
В замку пишнії палати?
Чи в палатах, чи в хатині
Все одно мені лежати.

І шаноба в нього в замку
Теж для мене не цікава, –
Що мені сказати може
Двораків юрба лукава?

Золотих не хочу лаврів,
З ними щастя не здобуду.
Як я ними увінчаюсь,
То поетом вже не буду.

Не поет, у кого думки
Не літають вільно в світі,
А заплутались навіки
В золотії тонкі сіті.

Не поет, хто покидає
Боронить народну справу,
Щоб своїм словам блискучим
Золотую дать оправу;

Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки.
Золоті надіть кайдани.

Тож підіте і скажіте,
Що поки я буду жити,
Не подумаю довіку
Зброї чесної зложити!»

З тим вернулись вірні слуги
До Бертольда і сказали:
«Так і так поет відмовив,
Ми даремне намовляли…»

Аж скипів Бертольд, почувши
Гордовитую відмову,
До поета посилає
Посланців тих самих знову:

«Ви скажіть сьому зухвальцю,
Що тепер настав день суду,
Що терпів його я довго,
Але більш терпіть не буду.

Коли вів складання віршів
Бунтівничих не покине,
То в тюрму його закину,
Там він, клятий, і загине!»

Знову слуги подалися
До убогої хатини
І, підходячи, почули
Тихий бренькіт мандоліни.

У вікно зирнули слуги,
Бачать: зібрана громада,
Всі стоять навколо ліжка,
Мов якась таємна рада!

Утомивсь поет від праці,
Третій день лежить в недузі,
Слухачі навколо нього
Посхиляли чола в тузі.

А поет усе то грає,
То щось пише на папері
Й роздає писання людям, –
Тут вступили слуги в двері.

Всі метнулись хутко з хати,
І поет один зостався,
Подививсь на слуг спокійно,
Гордовито привітався.

Всі Бертольдові погрози
Слухав мовчки, усміхався.
А коли скінчили слуги,
Так до них він обізвався:

«Ви скажіть свойому пану,
Що готовий я в дорогу,
Тільки хай велить прислати
Слуг ще двох вам на підмогу.

На запросини ласкаві
Я не можу встать з постелі,
Вам нести мене прийдеться
Аж до нової оселі.

Все одно мені лежати –
Чи в темниці, чи в хатині,
Там, чи тут – мені однако,
Я не буду в самотині.

Та й в темниці буду вільний, –
Маю думи-чарівниці,
Що для них нема на світі
Ні застави, ні границі.

І мого прудкого слова
Не затримає темниця,
Полетить воно по світі,
Наче тая вільна птиця.

З словом зіллються в темниці
Гіркий жаль і тяжка туга,
І тоді потрійна стане
І страшна його потуга.

А як знайдуться кайдани
Навіть вже для мого слова,
То їх брязкіт залунає
Голосніш, ніж гучна мова,

І поет від свого люду
Не почує слів догани
В день сумний, коли на нього
Накладатимуть кайдани!»

Так довіку у темниці
Довелось поету жити,
За тюремний спів він мусив
Головою наложити.

Так і сталось, у темницю
Понесли поета жити,
Але й там він не подумав
Зброї чесної зложити.

Так і сталось, у темницю
Понесли поета жити,
Але й там він не подумав
Зброї чесної зложити.

Та зосталися на світі
Молоді його нащадки,
Що взяли собі у спадок
Всі пісні його, всі гадки.

Здійнялось повстання в краю,
І Бертольда вбили люде,
Та й гадали, що в країні
Більш неволі вже не буде.

Та зостався по Бертольду
Молодий його нащадок,
І пиху його, й маєтки
Він забрав собі у спадок.

І тепер нащадки графські
Тюрми міцнії будують,
А поетові нащадки
Слово гостреє гартують.

Між нащадками знялася
Боротьба тяжка, завзята,
Та вона ведеться й досі,
Ця війна страшна, затята.

Проти діла соромного
Виступає слово праве –
Ох, страшне оте змагання,
Хоч воно і не криваве!

А коли війна скінчиться
Того діла й того слова,
То скінчиться давня казка,
А настане правда нова.

1893. 12.11



Иллюстрация В. Панфилова. Давня Казка. Офорт 1961. По изданию: Леся Українка. – К. : Радянська школа, 1979 р., с. 75.