Лина Костенко. Есть у меня, счастливой, угол неба

* * *
Есть у меня, счастливой, угол неба
И две сосны в туманном есть окне.
А я ведь было думала, что нерва,
Живого нерва нет уже во мне.

Уже душа искать устала места,
Слабея от ярма и от вериг.
И грохот дня, бравурный рев оркестров,
Был для меня что хор глухонемых.

И – Боже! – так внезапно, после чада
И передряг, равнявшихся нулю,
Я слышу дождь, он тихо плачет правду,
Что я тебя далекого люблю.

Я слышу тишину и птичьи звоны.
Мне радостен прохожих добрый вид.
И кадкой дождевой, свежеозонной,
Как небо на земле, туман стоит.

Пасутся тени вымерших тарпанов,
Крадутся тихо сумерки и сны.
Весна возденет чарочки тюльпанов,
За небо выпью и за две сосны.
8-13.11.2022


* * *
Щасливиця, я маю трохи неба
і дві сосни в туманному вікні.
А вже здавалось, що живого нерва,
живого нерва не було в мені.

Уже душа не знала, де цей берег,
уже втомилась від усіх кормиг.
У гроні дня, в оркестрах децибелів
ми вже були, як хор глухонімих.

І раптом, – Боже! – після того чаду
і тарапати, рівної нулю, –
я чую дощ. Він тихо плаче правду,
що я когось далекого люблю.

І чую тишу. І співають птиці.
Проходять люди гарні і незлі.
В пахучій хмарі дощової глиці
стоїть туман, як небо на землі.

Пасуться тіні вимерлих тарпанів,
навшпиньки ходять сутінки і сни.
Весна підніме келихи тюльпанів, –
за небо вип’ю і за дві сосни.