Павло Тычина. Я утверждаюсь!

Я есть народ, в котором правды сила
ни у кого в полоне не была.
Меня беда, меня чума косила,
а сила снова расцвела.

Чтоб жить, я в оправданьях не нуждаюсь,
чтоб жить, я все оковы разорву.
Я утверждаю и - я утверждаюсь,
Ведь я живу.

Тевтония! Меня ты обирала,
И, вешая моих  родных детей,
железо, хлеб и уголь воровала.
Дух Сатаны в груди твоей.

Ты думала, тобой я пожираюсь,
но, подавившись, падаешь в траву.
Я утверждаю и - я утверждаюсь,
ведь я живу.

Я есть народ, в котором правды сила
ни у кого в полоне не была.
Меня беда, меня чума косила,
а сила снова расцвела.

Сынов, краснознаменных украинцев,
за подвиги я буду прославлять.
За матерей и за отцов идите биться,
детей спешите вызволять!

Средь украинских и среди рассейских,
средь белорусских пашен и полей
без жалости врагов, вражин злодейских,
убейте поскорей.

Пускай я в ранах - я их не стесняюсь,
Я их ростками жизни назову.
Я утверждаю и - я утверждаюсь,
ведь я живу.

Жизнь новая из ран заколосится,
весь мир собою будет удивлять.
Что за земля! Что за зерно! Росица!
Ну как тут не сиять?

Сияю я, как крылья, простираюсь,
своих орлов скликаю и зову.
Я утверждаю и - я утверждаюсь,
ведь я живу.

И будет из лазури чистой небо,
достаток наш подымется, как ртуть
и жатки заблестят на поле хлеба,
заводы загудят, моторы заревут.

И как рассвет, я в небе разгораюсь
и облачко пускаю в синеву.
Я утверждаю и - я утверждаюсь,
ведь я живу.

Я есть народ, в котором правды сила
ни у кого в полоне не была.
Меня беда, меня чума косила,
а сила снова расцвела.

Фашистский сброд, дрожи, я подымаюсь
тебя ж кладу в могилу наяву,
Я утверждаю и - я утверждаюсь,
ведь я живу.

1943, 16 сентября.
Кремлёвская больница.

С украинского перевел А.Пустогаров


Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.

Тевтоніє! Мене ти пожирала,
як вішала моїх дочок, синів
і як залізо, хліб та вугіль крала...
О, як твій дух осатанів!

Ти думала — тобою весь з'їдаюсь? —
та, подавившись, падаєш в траву...
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.

Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.

Сини мої, червоні українці,
я буду вас за подвиг прославлять,-
ідіть батькам на допомогу й жінці,
дітей спішіте визволять!

На українських нивах, на російських,
на білоруських — я прошу, молю! —
вбивайте ворогів, злодюг злодійських,
вбивайте без жалю!

Нехай ще в ранах я — я не стидаюсь,
гляджу їх, мов пшеницю ярову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.

Із ран — нове життя заколоситься,
що з нього світ весь буде подивлять,
яка земля! яко зерно! росиця! —
Ну як же не сіять?

І я сіяю, крильми розгортаюсь,
своїх орлів скликаю, кличу, зву...
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.

Ще буде: неба чистої блакиті,
добробут в нас підніметься, як ртуть,
заблискотять косарки в житі,
заводи загудуть...

І я життям багатим розсвітаюсь,
пущу над сонцем хмарку, як брову...
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.

Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.

Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь!
Тобі ж кладу я дошку гробову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.

1943 р. 16 вересня.
Кремлівська лікарня.