Богдан-Игорь Антонич. Скрещение

О тучу туча, как доска о доску,
ударит глухо. Небо затрещит.
С лопаты тучи сыплются дожди
песком звенящим. И зеленой ложкой
листка калина дождь берет- как чистые бульоны,
как брызги семени, как счастья струи,
пьет, как росу, которая врачует,
и ягод пламенное открывает гроно.
Как веер, красноперая повеет гроздь,
и, как узда надрезанная, рвется дождь
и ветер кубарем летит на волю,
чтоб в черные уста,  от жажды мучась,  впиться
и, будто палица, свиваясь в смерч, нам лица,
как приступ наслажденья, колет.
Узлы ладоней - музыкальные ключи,
и ритм любви звучит.
Ты - трепетною ланью,
но не из библии, и не на ложе
из роз, пей бурю плодоносную, хоть, может,
нам для любви и всей земли не станет,
ну разве что сравняться с бурей всей!
Пропев, уходит буря, затихают струи,
хоть с громом гром, как со змеею змей,
еще сплелись в последнем поцелуе.
Ну что ж, не зная, всю себя отдай,
но нет, ни роз и ни ладоней не ломай.

с украинского перевел А.Пустогаров

Схрещення

Об хмару хмара, мов об дошку дошка,
ударить глухо, й небо затріщить.
З лопати хмари сиплються дощі,
немов пісок дзвінкий.
В зелену ложку
листка бере калина дощ, мов юшку,
і п’є, і п’є, мов струмінь щастя жданий,
мов бризки сім’я, мов росу цілющу,
відкривши ягід гроно полум’яне,
як віяло червонопере гроно,
аж рветься дощ, як втятий посторонок,
і вітер звільнений вирує колом.
До чорних уст припавши спрагло,
мов палиця, у смерч скрутився й коле
обличчя наші, наче розкіш нагла.
Вузли долонь — у ритміці кохання
ключі музичні, й ти — ляклива ланя.
Не в біблії, не на троянднім ложі,
пий бурю плідну і цілющу.
Може,
землі замало навіть для кохання,
хіба зрівнятись з бурею всією!
Гей, відходить буря, проспівавши лунко,
лиш грім із громом, мов змія з змією,
ще раз сплелись в останнім поцілунку.
Не знаючи, віддаш себе всією.
Так що ж,
ні, не ламай долонь, ні рож.

16 травня 1936