Борис Мозолевский Журавли

Ну, Маруся, соберися
и отправимся скорей
вместе с дядею Борисом
в степь, чтоб  встретить журавлей.

Встретить в степи на кургане
под веселое "курлы" -
там, где скифские богини
вдруг покажутся из мглы.

Растекаясь  по раздолью,
белый цвет дрожит вдали...
Для тебя они веселые,
а, по мне,  так - журавли*.

А, по  мне, так то не мифы,
и за сердце схватит страх -
вправду птицы или скифы
пламенеют на ветрах?

Из заморского похода
в край, обещанный судьбой,
стаю своего народа
все ж  довел вожак седой.

Подрастешь, Маруся, скоро -
в небо синее взлетай,
выпрямь  крылья на просторе,
все, все, все запоминай!

За весною будет лето,
дунет  ветер голубой,
малахитового цвета
лягут степи под тобой

там, где позже  раскатают
белое руно зимы...
Выйдут люди встретить стаю
и  застынут - это ж мы!

* журба (укр.) - печаль, журитися (укр.) - печалиться

с украинского перевел А.Пустогаров


Не барися, Марисю, –
Поки день не дотлів,
Підем з дядьком Борисом
Зустрічать журавлів.
У степу на могилі
Під веселе «курли»
Раптом скіфські богині
Повиходять з імли.
Затремтить і розстелиться
Білий цвіт по землі!..
Що для тебе веселики,
А мені – журавлі.
А мені то не міфи –
В серці грониться страх:
Справді птиці – чи скіфи
Пломенять на вітрах?
Із далекого вирію
Повертають назад
У країну, що вимріяв
Їхній сивий вожак!..
Підростай же, Марисю,
І до сонця злітай.
І живи, і борися,
І усе пам’ятай.
Будуть весни, і літо,
І вітри голубі.
Луки чистого цвіту
Ще топтати тобі.
Ще за всім тим постелиться
Біле вруно зими.
Вийдуть люди: веселики!
Та й сахнуться: то ж ми.