Дед умер - Василь Симоненко, с украинского

В. А. Симоненко
Симоненко Василь Андрійович (укр.)

 ДЕД УМЕР
 Мой перевод с украинского:

 Вот и всё.
 Схоронили мы старого деда,
 закопали навек в сыру-землю-святу.
 И  теперь он не встанет
 не пойдёт, не поедет,
 и с косой не подымется в гору-круту.
 Он не станет точилом будить спозаранку,
 провожая на небе окурок звезды.
 Рожь росой будет плакать,
 залечивать ранки,
 Колос низко склонится к краям борозды.
 Проплывут без него незаметно веками
 новых лет, новых зим, разных дум облака...
 Это будет потом - жизнь полна узелками,
 а сейчас очень странно и трудно пока.
 Вот и всё.
 Схоронили хорошего деда,
 и вздыхает земля тяжело от того.
 Неужель
 поместились в гробу непоседы
 все заботы,
 мечты,
 сожаленья его?!
 И возможно ему
 всё отныне не важно -
 ярко светит ли солнце,
 иль ночь ко двору?!
 Боль в душе набухает неистово, бражно,
 сердце грудь разрывает, клокочет во рву.
 Я готов,
 буду верить в небесное царство,
 потому что терять я его не хочу.
 Чтобы в землю ушли все былые мытарства
 я от мук - очищеньем, затеплю свечу.
 О, святые земли!
 несомненно святые,
 дети нашей великой и гордой земли!
 Руки вечно гудят и болят трудовые,
 над планетой весны, простираясь вдали.
 Пусть трава лезет вверх
 сквозь сопревшие листья ...
 Я норою проникну проверенной - лисьей,
 И всплакну на его отдохнувшей груди.
 Дед не встанет уже, из земли не воскреснет,
 но я верю,
 что он -
 будет жить в наших песнях,
 и прольют мысли деда грибные дожди.
 Думы эти когда то
 додумают внуки,
 пламень мудрых очей вспыхнет яростно в них...
 Страсть его  будет жить,
 и священные муки - 
 всё, что дед, умирая,
 отдал для живых.

08.12.2020 19-05


ДІД УМЕР

 От і все.
 Поховали старезного діда,
 закопали навіки у землю святу.
 Він тепер вже не встане
 і ранком не піде
 із косою під гору круту.
 І не стане мантачкою тишу будити,
 задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
 Лиш росою по нім буде плакати жито,
 і пливтимуть над ним непомітно віки.
 От і все.
 Поховали хорошу людину,
 повернули навіки у лоно землі.
 Та невже ж
 помістились в тісну домовину
 всі турботи його,
 всі надії,
 жалі!
 Та невже ж то
 йому все віднині байдуже —
 чи світитиме сонце,
 чи ніч напливе!
 Біль у душу мою закрадається вужем,
 відчай груди мені розпанахує, рве.
 Я готовий
 повірити в царство небесне,
 бо не хочу,
 щоб в землю ішли без сліда
 безіменні,
 святі,
 незрівнянно чудесні,
 горді діти землі,
 вірні діти труда.
 Хай шалені гудуть
 над планетою весни,
 хай трава пнеться вгору
 крізь листя старе...
 Я не вірю,
 що дід із могили воскресне,
 але вірю,
 що ні —
 він увесь не умре.
 Його думи нехитрі
 додумають внуки,
 і з очей ще віки пломенітимуть в них
 його пристрасть і гнів,
 його радощі й муки,
 що, вмираючи,
 він передав для живих.