Богдановичу

В беспросветную зимнюю  стужу
Спит народ, словно в пашне зерно.
Ты пришел и законы нарушив,
Поднял озимь в отчизне родной.
Ты сказал им: «Вы – внуки Скорины.
Ваша сила где? Мощь и краса?
Есть у вас, как у прочих, святыни.
Не давайте  святыни псам.
Чтоб над ними никто не глумился,
Чтоб они не погибли в тоске,
Чтобы свет изумрудный разлился
В белорусском святом перстеньке».
Ты, восставший на лютую сечу -
Битву света и мрака, взвалил
Непосильную тяжесть на плечи –
Боль народных надорванных жил.
Но не вынесли плечи напруги
Минский воздух холодный не спас.
Изошел кровью, сгинул  «за дрУги»,
За меня, за него, за всех нас.
Поселившись навек в наших душах,
Спишь, с землею обнявшись, в земле -
Самым любящим, доблестным мужем,
Вечно юным, как зелень полей.
Жил как жил, и сгорел - не иначе.
Мы несем тебя в сердце сквозь дым,
Мы тобою гордимся и плачем
Над  горячим глаголом твоим.
Не страшась выхожу на пески я
Перед светлой заветной горой.
Если есть у народа такие –
Никогда не погибнет народ.

9.XII.1966. Минск.


Багдановічу (оригинал)

Сьцюжны час, бязьмежна-суровы.
Сьпіць народ, нібы зерне ў ральлі
Ты прыйшоў і гарачым словам
Рунь узьняў на роднай зямлі.

Ты сказаў нам: «Унукі Скарыны,
Дзе ваш гонар, моц і краса?
Ёсьць і ў вас, як і ў іншых, сьвятыня.
Не давайце сьвятыні псам!
Не давайце зь яе глуміцца,
Бо прасьпіць яна ясну зару,
Бо сьвяты ізумруд заімгліцца
У пярсьцёнку тваім, Беларусь».
Ты устаў на лютую сечу,
Бітву вечную сонца і хмар,
Узваліўшы на юныя плечы
Сьвятагораў народны цяжар. 
І ня вынесьлі жылы напругі:
Зьнік ты, лебедзь, у хваля сівых,
Сплыў крывёю, загінуў «за другі»,
За мяне, за вас і за ўсіх.
І застаўся ты ў нашых душах,
Хоць навекі зьнік у палях,
Вечна сьветлы і вечна дужы, Вечна юны, як наша зямля.
Мы табой ганарымся – і плачам.
Мы нясём цябе ў сэрцы праз дым...
Нізка голаў схіляю, юнача,
Перад вечным глаголам тваім.
Сьмела крочу цяпер у пяскі я   
Перад сьветлай заветнай гарой,
Бо як ёсьць у народа такія –
Не загіне давеку народ.

9.XII.1966. Менск.




 
 
 


Рецензии