В. Стус. Пiти б у лiс, де стовбури шорсткi

***
Пойти бы в лес – шершавые стволы
корявы и обветрены как прежде,
и к новой хвое, без меня отросшей,
рукою прикоснуться. Отыскать
пути угаснувшего, вымершего света
средь давних, смутных голосов и лиц.
Там – стайкою берёзки на холме
(следами лыж крест-накрест он расчерчен),
там так просторно взлётам и паденьям
желаний нерасчётливых моих.
И там увидеть меж ветвей тебя
красивую и юную – в испуге,
заплаканную, ведь вокруг стоят
с обличьями запретными уродцы,
тебе они безгубо шепчут что-то,
и провещают сумрак и печаль.
Но он далёк – он дальше смерти – лес,
то нестерпимое моё желанье
не утолить. Его давнишний голод
себя не узнаёт среди других
попыток тщетных, каждая из них –
одно лишь неуёмное стремленье,
что простирает руку и тотчас
предчувствует конец: и раз, и дважды,
покуда – не исчезнет, ведь нельзя
так познавать тот мир, что создан раньше,
ещё до встречи. Значит – берегись
встреч этих умертвляющих, что сразу
на путь самопредательства вернут
тебя и скажут: сгинь. И снова – сгинь
и сгинь, уродец в образе запретном.
Исчезни – чтоб спастись, приняв позор
пред смертью собственной. Гримаса, маска –
вот признак, вот последний твой рубеж,
на нём остановиться нужно, чтобы
на веки вечные собою быть,
возвышенным, свободным оставаясь
в преджизни, и в начале всех начал
недоноворождения. Всё зря…
Что ж это – крайность? Роскошь? Иль неверье?


Оригинал

 ***
 Піти б у ліс, де стовбури шорсткі,
 обвітрені, обшерхлі і незрадні,
 і доторкнутися рукою глиці,
 що відросла без мене. Віднайти
 стежок забутих вимерлого світу
 між давніх тьмяних голосів-подоб.
 Туди, де гурт берізок на горбі
 (яких там лижов пишуть середзимком!)
 де паділ переярку і гойдання
 святкових невибагливих бажань.
 І там тебе зустріти — межи віт:
 залякану і молоду і гарну
 але в сльозах. Бо стали довкруги
 потвори з забороненим обличчям
 і так безгубо щось тобі шепочуть,
 і провіщають присмерки журби.
 Але далеко — далі смерти — ліс,
 моє нестерпне і старе бажання
 не раз згодовуване та голодне —
 себе не розпізнає між подоб,
 поміж намарних спроб, і кожна з них
 скидається обличчям на воління,
 що простягає руку і кінець
 передчуває свій — і раз і вдруге,
 допоки аж не зникне, бо дарма
 спізнати світ, задуманий раніше,
 іще до зустрічі. Отож — страшись
 тих зустрічей нищівних, що одразу
 навернуть на дорогу самозрад
 і скажуть: згинь. І знову — згинь і згинь
 потворо з забороненим обличчям,
 почезни — і врятуєшся. В ганьбі
 поперед смерти власної. Подоби —
 ось та признака і остання грань,
 котрої краще не переступати,
 аби лишитися вовіки вік
 собою і вивищеним, пробути
 в переджитті, наприпочатку спроб
 в недоновонародженні. Дарма.
 Бо що це — надмір? Розкіш? Спроневіра?