В. Стус. I ось вiн, край немов на шелепочку

Перевод с украинского.


И вот предел: на узеньком карнизе
над пропастью стою. Так, будто небо
продолжилось на дол. И ветер памяти
мне благородно предлагает смерть.
Таков обетованный край души:
увидишь окоём до светокрая,
и край себя отсюда обозреешь,
восприняв устрашающую суть
вселенского бытья, под тьмою тьмущей
прорезанной прожекторами дум
(больных желаний). Вот где место взлёта,
а может – краха. Ведь, отгородившись,
мы разгораживаемся навеки,
чтоб сердце вольно выпорхнуло птицей,
рождение второе пережив
и встав над светом. Вот он, край души...
Порвалась веры цепь, её  концы
теперь лишь порознь существуют. Горе
тебя в четыре стенки окружило
(квадрат уверенности, или, может,
изломанный октаэдр плача?).
Всё это – лишь экзамен. Или вправду,
опаханный вокруг, ты отделился
от памяти былого, и растёт
меж прошлым и тобою полынья?
Иль, отделённый, вправду ты утратил
ту оболочку, что в рабах нас держит,
обманутых любовью в полноте
той принадлежности к самим себе,
что нас порой живит, а всё ж – мертвит?
Себя постиг ты как зачаток доли
предназначе'нной? И тебе подвластно
всё совершенно, так, как никогда?
Что и дойдя до апогея рабства,
под властью вседержавно держишь ты
все обретенья прежние и траты?
Тогда – лети меж ними, как стрела
из лука, в чёрную врезаясь темень.
Знай, что твоё спасение – в полёте,
а отдых твой – то царственная смерть.
Счастливому ж она – не по карману.


Оригинал

І ось він, край: немов на шелепочку,
стою над урвищем. Так, ніби небо
подовжилось на діл. І вітер спогадів
мене вельможно нахиляє в смерть.
Оце і є бажаний край душі,
з якого вільно бачити крайсвіту,
вже й за крайсебе можеш зазирнути
і прохилити моторошну суть
буття вселенського, де тьма і тьмуща
прорізана прожекторами дум
(волінь охлялих). Ось де місце злету
або падіння. Бо, відгородившись,
ми розгороджуємося навіки,
щоб вільне серце випурхнуло птахом,
що другого народження діждав
і став над світом. Ось він, край душі.
Ланцюг довіри увірвавсь. Ланці
існують тільки поокремо. Горе
тебе в чотири мури оборало
(чотирикутник певності, чи, може,
спотворений октаедр плачу?).
І все це — форми іспитів. Чи справді,
обораний, ти геть відмежувався
від спогадів, чи, може, між тобою
і поминулим — проруб вироста?
Чи справді ти, обораний, утратив
ту оболонку, що рабів з нас робить,
ошуканих любов’ю і чуттям
тієї приналежності до себе,
що зрідка живить нас, а все мертвить?
Збагнув себе, як припочаток долі
призначеної? Що тобі підвладне
сьогодні, як ніколи, геть усе?
Що тут, ув апогеї рабування,
у тебе під обладою твої
уседержавні втрати і набутки?
Отож, лети між ними, як стріла,
із луку випущена в чорну темінь.
І знай: твоє спасіння — тільки в леті,
а твій спочинок — то вельможна смерть,
яка щасливому не по кишені.