Лина Костенко. Цавет танем

Ліна Костенко.(р.н. 1930).Цавет танем

                Сильвии Капутикян

Сгорели их селенья, в дороге пали мулы,
Бредут дорогой пыльной изгнанники в тоске.
Чтоб речь родную дети в скитаньях не забыли,
Им литеры выводят армянки на песке.

А ветер, ветер, ветер!..
Как обжигает ветер!...
Обугленные лица дерёт, дерёт, дерёт!
Лишь выведешь то слово из хитрой вязи литер,
Укатится то слово, без корня — удерёт.

В неведомой пустыне съедят его верблюды,
Забудут его дети и онемеет стих.
Бредут, бредут скитальцы,
                отверженные люди...
Ни крыши, ни приюта — букварь в умах у них!

Дотла сгорели храмы. Мужчины их убиты.
Колокола упрятал на дне седой Севан.
О, как же дальше жить им? А по кровопролитью
Не месяц в небе всходит — турецкий ятаган.

А ветер, ветер, ветер!
Какой колючий ветер!
Что от лихой недоли ещё скитальцам ждать?
Нет времени писать им слова из малых литер,
И нечем текст писать им, и не на чем писать.

И только на привале, в минуты редкой неги,
Пока ещё в тележки армянки не впряглись,
Те буковки выводят, как слабые побеги,
Слезами поливают, и буквы принялИсь.

В песках пустили корень — а ветер, ветер, ветер!..
Бредут, бредут скитальцы в немыслимой тоске.
А сзади по пустыне
встают побеги литер,
как травы прорастают в пылающем песке.

Ещё не раз чужие топтать их кони станут,
А буквы прорастают в легенды, хор песнЕй.
ЦАВЕТ ТАНЕМ!* - прощаясь
так говорят армяне, -
Я боль твою с собою возьму. Она во мне.

*ЦАВЕТ ТАНЕМ(арм) — возьму твою боль.

Перевод с украинского 26.03.15.

Цавет танем

Згоріли їхні селища, пропали їхні мули,
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку,
Щоб мову свою рідну їх діти не забули,
їм літери виводять вірменки на піску.

А вітер, вітер, вітер!..
Який палючий вітер!..
Обвуглені обличчя січе, січе, січе!..
Лиш виведеш те слово із тої в ’язі літер,
а слово ж без коріння, покотиться, втече.

І десь, в якійсь пустелі, з’їдять його верблюди.
Забудуть його діти, і виростуть німі.
Бредуть, бредуть вигнанці...
бредуть бездомні люди...
Ні даху ж, ні притулку, – буквар їм на умі!

Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.
Втонули їхні дзвони у озері Севан.
О, як їм далі жити? На тім кровопролитті
не місяць в небі сходить – турецький ятаган.

А вітер, вітер, вітер!..
Як шарпає той вітер!..
Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?
Нема коли писати отих маленьких літер.
Немає чим писати. Нема писати де.

І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилини,
коли ще в свої тачки жінки не запряглись,
Ті буковки вірменські виводять, як стеблини,
і слізьми поливають, і букви прийнялись.

В пісках пустили корінь – а вітер, вітер, вітер!..
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!..
А скрізь по всій пустелі
тоненькі стебла літер,
Як трави, проростають в палючому піску.

Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена,
А букви проростають в легенди і пісні.
«Цавет танем!*»-– як кажуть,
прощаючись, вірмени.
Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені.