Л. Костенко. Тень, полумрак, гаснет день золотой

Ліна Костенко.(р.н.1930).Затінок, сутінок, день золотий

Тень, полумрак, гаснет день золотой.
Белые — молятся, плачут троянды.
Я это, ты, или кто-то другой
там, в уголке примостился веранды.
Может он плачет, а может он ждёт -
скрипа калитки, шагов или грома.
Может он встанет и лбом припадёт
К струганым доскам дверного проёма.
Где те жильцы, что отсюда ушли?
Белый мой свет, что же здесь за раздолье!
Скорби потомков — как танец пчелы,
танец пчелы до бессмертного поля.
Может уже через тысячу лет -
я и не я, пробуждённая в генах
здесь на Земле отыщу я хоть след
близких — в сказаниях или легендах!
Голос источника, что же ты смолк?
Руки шелковиц, набрякшие точно?
Окна забиты, на двери — замок
Ржавой серёжкой над когтем крючочка.
Белый приступок весь в грязных следах,
кто-то в избе громко стонет ночами.
Может живёт одиночество там
и пустоту в печь суёт рогачами.
Может то боль наша, может вина,
может бальзам на заблудшие души -
память криницы и память окна,
память тропинки и высохшей груши...

Перевод с украинского 26.01.15.

Затінок, сутінок, день золотий

Затінок, сутінок, день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може це я, або хто, або ти
ось там сидить у куточку веранди.
Може, він плаче, а може, він жде —
кроки почулись чи скрипнула хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,
там, на веранді, чолом до одвірка.
Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків — як танець бджоли,
танець бджоли до безсмертного поля.
Може, це вже через тисячу літ —
я і не я вже, розбуджена в генах,
тут на землі я шукаю хоч слід
роду мого у плачах та легендах!
Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок —
ржава сережка над кігтиком клямки.
Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
соває пустку у піч рогачами.
Може, це біль наш, а може, вина,
може, бальзам на занедбані душі —
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші...