Лина Костенко. Старый часовщик

Ліна Костенко.(р.н.1930).СТАРИЙ ГОДИННИКАР

Ещё чадили пароходики ужасно
и рылись мы в песке на берегу,-
на рубеже реальности и сказки
стоял тот дом в сиреневом цвету.

Там жил старик. На вид — как граф с картины;
на шее галстук — не такой как все дедЫ.
В трельяже — уникальные графины,
Кристальные, как сон живой воды.

Нам, детям, праздником, улыбкою Фортуны
казалось оказаться в доме том.
Там было всё блестящим и латунным,
сам Аладдин оставил лампу в нём.

А старикан, подобно Калиостро
прецизионное в ладони разместив,
глядел в стекольце будто ястреб, остро
и целился в пружинки и винты.

Валялось время вкруг него навалом,
в окошко птицы пели из кустов,
а он, старик, сидел как за штурвалом -
крутил в руке колёсики часов.

Куда он плыл? Как озеро в морозы
блестел в потёмках старенький трельяж,
все механизмы цокали с угрозой
и кто-то говорил из тьмы: «Приляжь!».

Крутил миниатюрные штурвалы
и плыл от пристани былого своего;
и в деревянных рамочках овальных
со стен смотрело детство на него.

Комод трухлявый съел частично шашель,
сиял старинный образ серебром,
душили память и натужный кашель,
и запахи сирени за окном.

Среди миганья маятников медных,
когда тяжёлым басом гул течёт,
над муравейником из цифр, едва заметных,
он тенью был — как старый звездочёт.

Он ходики лечил, приобретённые.
Бег времени сбивался и хромал.
Нам маятник всходил луною полною,
а он тихонько гирьки поднимал.

Перевод с украинского 18.07.14

СТАРИЙ ГОДИННИКАР

Ще пароплавчики чаділи,наче праски,
ще ми шукали крем’яхи в піску, —
на пограниччі дійсності і казки
стояв той дім за хмарами бузку.

Там жив дідок, що схожий був на графа,
в краватці чорній, не як всі діди.
В трельяжі віддзеркалена карафа
була як сон криничної води.

Усмішкою дитячої фортуни
було для нас потрапити в той дім.
Там все було блискуче і латунне,
і лампу там залишив Алладін.

А той старий, достоту Каліостро,
щось прецизійне маючі в руці,
дивився в шкельце, наче кібець, гостро
і поціляв у гвинтики й зубці.

Навколо нього час лежав навалом.
Співали птиці в шибку із куща.
А він, старий, сидів як за штурвалом —
в руках крутив манюньке коліща.

Куди він плив? Немов стояче озеро,
у сутінках поблискував трельяж.
Всі механізми цокали загрозливо,
і з пітьми хтось казав йому: "Приляж!"

А він крутив малесенькі штурвали,
і плив, і плив... З якої далини?
Його дитинство в рамочках овальних
дивилося на нього зі стіни.

Крихкий комод вивірчувала шашіль.
З куточка сяяв срібний образок.
Його душили спогади і кашель,
і навіть той за вікнами бузок.

У мерехтінні маятників мідних,
коли гуділа басова струна,
над мурашинням циферок термітних
він був — як тінь старого чаклуна.

Він лікував годиннички куповані.
Час зупинявся, цокав і кульгав.
Вночі нам сходив маятник уповні,
а він тихенько гирку підтягав.