Лiна Костенко. Климена

Орёл его плечо пронзал когтями,
Рвал клювом печень… Только не о ней я.
Как ты смирялась с этими страстями,
Климена, видя мужа, Прометея?

Да, можно выжить в чаще и пустыне,
Питаться лишь древесною корою,
Но от такого – в жилах кровь застынет,
Ты умирала, стоя пред скалою.

Он изнемог, и рана кровь струила
По кАмням ржавым, капая со склона.
Но ты, глотая слёзы, уходила
К сыночку вашему, Девкалиону.

Ты в одиночку горе изживала,
Ждала, что в спину бросят злое слово:
- Вон та, чей муж навек прикован к скалам!
- Так он же вор! Пусть не берёт чужого!




Орел впивався кігтями в рамено,
клював печінку… Але не про те я.
А як тобі жилось тоді, Климено,
нещасна, вірна жінка Прометея?
 
Ой, можна жити в пущі і в пустелі
і можна харчуватися корою.
Але коли підходила до скелі
і бачила… як він… спливає кров‘ю!
 
І як та кров по каменю рудому
стікає вниз і капає, червона…
Ковтала сльози і брела додому
чучикати свого Девкаліона.
 
Тужити, ждати, жити як в пустелі.
Чекать, що хтось у спину засміється:
- Це та, що в неї чоловік на скелі!
Він, кажуть, злодій. Щось украв здається.



Картинка из интернета