Потонули надii навiки

Потонули надії навіки

Озираючись вічно назад,
Прямував я повільно до мрії,
Розумів, що залишитись тут,
Приректи себе на погибель.

Але вперто ішов уперед,
Наче щось у спину штовхало,
Бачив я, що не люблять мене,
І шукають у слові насмішку.

Замінити хотіли мене,
Як годинник на руці дорогоцінний,
Серце біллю і злістю розбити,
Розтерти по темній землі.

Але я залишився живий,
І в душі будував лабіринти,
Щоб до кожного окремо зійти,
Подолати невгамовну ненависть.

Ви жбурнули мене у куток,
Наче я ганебний непотріб,
Потонули надії навіки,
Коли гнівно притулявся до стін.

Так не бачив в житті я любові,
Лише холод тамував мою злість,
Замінили для мене надію,
Виживання, колотнеча і гріх.

Гріх тонув між розбитих ікон,
Вибирав у мені злість і ненависть,
Довго світло сприймало пітьму,
Відштовхнуло у куток мою тінь.

Я просив прощення у Бога,
Але Він мене не почув,
Залишив блукати спустошеним
Між голодних і холодних убивць.