Пробач

Тітко рідна моя, сива Мавко безмежних ланів,
ти була, наче сад у квітучім травневім розмаї,
де органом гула споконвічна соната хрущів,
і струмок жебонів, що нестримно і ніжно кохає.

Припадала колись до широких козацьких рамен,
оберегом була для розлогого дерева роду,
тихим кроком пройшла по ковбанях життєвих терен,
не віддавши рокам ні кохання, ні серця, ні вроди.

А тепер ти, лебідко, живеш на руїнах гнізда,
соловейко замовк, бо нема вже для кого співати,
на городі стоїть у калюжах рудава вода,
крізь розбиті шибки в гості проситься місяць щербатий.

Захлинулись жита у колючому ворсі стерні,
повсихали ставки і вишневі сади погоріли,-
рідна земле моя, ти пробач, якщо зможеш, мені,
поки віра й любов мають Богом даровані сили.


Поэтический перевод авторского текста:Петр Голубков http://www.stihi.ru/avtor/golubkov44

Тетя милая, Мавка седая раздольных лугов,
Ты была, словно сад, где цвет мая нетленно буяет,
Где органом извечным гудела соната жуков,
И шептал ручеек, как безумно и нежно «кохает».

Припадала когда-то ты к шири казацких плечей,
Оберегом была для ветвистого дерева рода,
Тихим шагом прошла по колдобинам жизни путей,
Не отдав тем годам ни любви, ни красы ни на йоту.

А теперь ты, лебедка, живешь на руинах гнезда,
Соловей замолчал, ему некому петь, как когда-то,
В огороде в бесчисленных лужах рыжеет вода,
Сквозь разбитые стекла в дом просится месяц щербатый.

Задохнулись хлеба, задушила их ворсом стерня,
Пересохли ставки, вишни в старых садах погорели, -
Ты, родная земля, уж прости, если сможешь, меня,
Пока вера с любовью, что Богом даны, не истлели.