Око Повнi

О к о  П о в н і  дивилося в душу,
Пробудивши її та струснувши.
Все, що мало дрімати, повстало
З віковічного анабіозу.
Ось я чую не вухом – а кров’ю,
Ось я бачу не оком – а нервом.
Розчиняє усе  О к о  П о в н і,
Викидає щоденну полову
І зерно голе тягне назовні,
Щоб купати його в блідім світлі.
Пестить холодом, гладить туманом
Та співає сумну колискову,
А мотив той почує лиш серце.


Часто дивляться люди під ноги,
Чи допитливо на перехожих.
Хто не має духовного центру,
Все шукає навколо, шукає...
Не збагнувши, що є невідоме,
Є небачене щось і нечутне.
Усередині кожного тихо
Може довго воно продрімати.
Але миттю прокинеться сутність,
Коли голову вгору підняти,
Де на ложі холодного неба
Править подих тривкий  О к а  П о в н і,
Що розчавить первинною міццю. 


Я не мала на думці ніколи
Підкорятися силі інстинктів.
Дух мій завжди тримав непохитність,
Жоден раз не втрачав він свободи.
Мою певність змінив один вечір,
Що надав волю дій  О к у  П о в н і.
Дві хмаринки сплелись чудернацько,
Білі й гострі, мов ящурів череп.
Його Старшеє вивергло Море –
Океан, без межі й без дна, Часу.
А з середини цього скелету
Пропалило мене  О к о  П о в н і,
І не в змозі ніщо клеймо стерти.


Миттю зламаний був міцний стрижень,
Змито все, що незборним ввижалось.
Затремтіла уся, затрусилась
Не від страху – а дивної сили,
Що мій погляд навік прикувала
До мінливо-блакитного німбу
Найдавнішого дикого бога.
У руїнах лежить увесь розум,
А лише божевільнеє серце
У танок мчить при місячнім сяйві...
Час пройшов, душа знову заснула,
Але десь, у таємній глибіні,
Вже дивилось на світ  О к о  П о в н і.





Ніч з 14.10 на 15.10 2008