Как Сварог людоеда победил

       КАЗКИ  ДІДА  САВКИ

 “ Як Сварог людожера переміг”


ДІТИ: Добрий вечір, діду!
ДІД: Добрий, добрий... Якщо загадку відгадаєте, буде вам і казочка, буде і бубликів в’язочка.
Хто вдень по небі гуляє, а ввечері на землю сідає?
ХЛОПЧИК: Бджола!
ДІД: Сам ти бджола! ( Усі сміються) Сонце! А хто вдень по лісі гуляє, а ввечері на припічок сідає?
ДІВЧИНКА: Сонце?
ДІД: Ні, не сонце. Це я – дід Савка.
ХЛОПЧИК: Діду, а скільки вам років?
ДІД: А ти зорі на небі порахуй, і ще одну додай! Стільки й буде.
ДІВЧИНКА: Та коли ж ви народилися?
ДІД: Тоді, коли Бог-Сварог і Змій-людожер побилися.
ДІТИ: Розажіть, розкажіть!!!
ДІД: Добре, слухайте малі легенди нашої землі...
Був собі Бог Сварог. Хоч і на небі жив, а людей ковальству вчив.
Спочатку людям кліщі дав, а потім як викувати плуга показав.
Стали селяни плугом орати, і почали  великі врожаї збирати.
Стали хлібороби жити багато, хати будувати, легенди складати.
Важко працювали,  та весело гуляли.
Пішла про них світом луна, прочули про це дикі племена,
які завжди степами кочували, каміннями та палицями  воювали.
Почалася тоді жорстока війна, та сильнішими були дикі племена.
Плач і стогін степом, лісом пішов, і до самого Бога-Сварога дійшов.
Розсердився Сварог - Бог-Коваль, охопив його серце жаль.
І відкрив він ковалям таїну, як скувати мечі і броню.
Озброїлись мечами козаки,  прогнали ворога аж за три ріки.
Довго потім бенкетували,  Свого Бога прославляли....
ХЛОПЧИК: Діду, ви ж обіцяли про людожера казочку...
ДІВЧИНКА: Не про людожера, а про змія!
ДІД: Обіцянки-цяцянки, а діткам забавлянки.
Зовсім я про вашого змія забув,
бо сам його не бачив, а тільки чув –
чи-то мати, чи бабуся казали,
що тим змієм неслухняних діток лякали.
Раз на місяць він – тварюка приповзав,
хлопців і дівчаток вимагав.
Дихав полум’ям смердючим на людей,
неслухняних пожирав  дітей.
І ніхто не міг збороти того змія вогнеротого,
бо був він сильним мов гора. І сказав Сварог: “Пора!
Я звільню вас від наруги!”
Він скував сорокапудового  плуга,
і запряг у нього змія,
захопивши кліщами за шию.
Змій пручався, виривався, чорним полум”ям плювався ,
та орав собі й орав, поки зовсім не сконав.
Так не стало людожера. Та лишились на землі
від того міцного плуга три глибокі борозни –
ви їх бачили колись? Так, то “змієві вали”.
ХЛОПЧИК: А було в того бога діти?
ДІД: Аякже! І діти були, й онуки, а правнуків – багато-багато! І я, і баба моя, і ви, мої маленькі – усі-усі, хто тут живе.
ДІВЧИНКА: А коли його не стало?
ДІД: Тільки-но виросли його сини – Дажбог-Сонце і Сварожич-Вогонь, старий Бог вирішив спочити. Лежить собі на хмаринці, люльку курить, спочиває, та й за нами споглядає. Чи добре їсте?
ДІТИ: Добре...
ДІД: Чи слухаєтесь старших?
ДІТИ: Слухаємось...
ДІД: Чи не пустуєте?
ДІТИ:... ( Сміються)
ДІД: А як настане ніч, і усі позасинають, навіть півні, приходить Старий Бог-коваль до моєї кузні і до ранку працює – кує підкови, чотири – для коня, а п’яту – дідові Савці на щастя.