Цавет танем... Из Лины Костенко

Оригiнал:               

                Сильвi Капутикян.
                -----------------
               

Згоріли їхні селища, пропали їхні мули,
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку,
Щоб мову свою рідну їх діти не забули,
їм літери виводять вірменки на піску.

А вітер, вітер, вітер!..
Який палючий вітер!..
Обвуглені обличчя січе, січе, січе!..
Лиш виведеш те слово із тої в ’язі літер,
а слово ж без коріння, покотиться, втече.

І десь, в якійсь пустелі, з’їдять його верблюди.
Забудуть його діти, і виростуть німі.
Бредуть, бредуть вигнанці...
бредуть бездомні люди...
Ні даху ж, ні притулку, – буквар їм на умі!

Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.
Втонули їхні дзвони у озері Севан.
О, як їм далі жити? На тім кровопролитті
не місяць в небі сходить – турецький ятаган.

А вітер, вітер, вітер!..
Як шарпає той вітер!..
Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?
Нема коли писати отих маленьких літер.
Немає чим писати. Нема писати де.

І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилини,
коли ще в свої тачки жінки не запряглись,
Ті буковки вірменські виводять, як стеблини,
і слізьми поливають, і букви прийнялись.

В пісках пустили корінь – а вітер, вітер, вітер!..
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!..
А скрізь по всій пустелі
тоненькі стебла літер,
Як трави, проростають в палючому піску.

Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена,
А букви проростають в легенди і пісні.
«Цавет танем!*»-– як кажуть,
прощаючись, вірмени.
Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені.
© Лiна Костенко


Перевод с украинского Светланы Груздевой:


Сгорели все их сёла, и, загнанные, в мыле,
Погибли все их мулы… бредут себе, в золе,
Изгнанники. Чтоб дети слова не позабыли,
Армянки чертят буквы на выжженной земле...

А ветер, ветер, ветер!
Какой палящий ветер!
Обугленные лица сечёт, сечёт, сечёт!
Лишь выведешь словечко из вязи хрупких литер,
А слово-то – без корня: сорвётся, утечёт…

И где-то там, в пустыне, съедят его верблюды,
Его забудут дети – не будет их немей…
Бредут, бредут отныне, бредут бездомно люди:
Ни крыши, ни приюта – букварь лишь на уме…

Сгорели даже храмы. Мужчины их убиты.
И утонули звоны – все в озере Севан…
О, как же жить им дальше – на том кровопролитье?!
Не месяц всходит в небе – турецкий ятаган…

А ветер, ветер, ветер!
Как пробирает ветер!
Изгнанникам – куда им?  Неужто  – в пасть беде?!
И некогда писать им насущное на свете,
И нечем написать им… и не на чем... нигде.

И только на привале, в минуты – не денёчки,
Где женщины в упряжки ещё не запряглись,
Тех буковок армянских выводят вензелёчки,
Слезами поливая – и буквы принялись!

В песках пустили корни – а ветер, ветер, ветер!
Отверженные – снова бредут невдалеке…
Вокруг, по всей пустыне,
Их тоненькие стебли,
Как травы, прорастают
В палящем том песке…

Их топчут кони лихо, когда летят, взвиваясь,
А буквы прорастают в легендах по весне.
«Цавет танем!*», - вам скажут
Армяне, расставаясь…
Всю боль  возьму с собою. Печаль твоя во мне.

Оригинал:

* - "Возьму твою боль с собой"...(с арм.)