Наталка Билоцеркивец. Забываются линии запахи...

***

Я умру в Париже в четверг вечером.
Сесар Вальехо

забываются линии запахи краски и звуки
и теряется радости голос простой
вслед душе и лицо простираешь и руки
но высоко-высоко она пролетит над тобой

и останется только вокзал на последнем перроне
пена серой разлуки клубится вспухает и вот
беззащитные мне размывает ладони
карамельным противным теплом наползает на рот
и любовь остается да только она не спасет

в захолустной постели я плакала так что устала
и брезгливо ко мне заглянула в окно бузина
на вагонную полку ты лег и смотрели влюбленные вяло
как под телом твоим задохнулась она
и банально вокзальная стихла затихла весна

мы умрем не в Париже я точно теперь это знаю
в захолустной постели кишащей слезами и потом прости
но никто твой коньяк не подаст тебе это я знаю
поцелуем ничьим не утешишься ты
под мостом Мирабо не растают круги темноты

чересчур мы любили и тем оскорбили природу
и любовникам стыдны надрывом своим
чересчур сочиняли стихи презирая поэтов породу
нам в Париже скончаться они не позволят и воду
под мостом Мирабо окольцуют конвоем густым

с украинского перевел А. Пустогаров

 


***
Я помру в Парижі в четвер увечері.
Сесар Вальєхо

Забуваються лінії запахи барви і звуки
слабне зір гасне слух і минається радість проста
за своєю душею простягнеш обличчя і руки
але високо і недосяжно вона проліта

залишається тільки вокзал на останнім пероні
сіра піна розлуки клубочиться пухне і от
вже вона розмиває мої беззахисні долоні
і огидним солодким теплом наповзає на рот
залишилась любов але краще б її не було

в провінційній постелі я плакала доки стомилась
і бридливо рум’яний бузок заглядав до вікна
поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились
як під тілом твоїм задихалась полиця брудна
затихала стихала банальна вокзальна весна

ми помрем не в Парижі тепер я напевно це знаю
в провінційній постелі що потом кишить і слізьми
і твого коньяку не подасть тобі жоден я знаю
нічиїм поцілунком не будемо втішені ми
під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми

надто гірко ми плакали і ображали природу
надто сильно любили
коханців соромлячи тим
надто вірші писали поетів зневаживши зроду
нам вони не дозволять померти в Парижі і воду
під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим