Леся Украинка. Я знала то, что будут слёзы, мука

   
                Перевод стихотворения Леси Украинки  (1871-1913)


     Я знала то, что будут слёзы, мука,
и много тщетного и мелкого труда,
невидного и часто, слишком часто
напрасного. Не только что награды
за это я не жду, а еле-еле
от собственных терзаний защищаюсь,
укоры еле сдерживаю сердца
за то, что виновата без вины.
Когда же в сутолоке каждодневной
цветок прекрасный счастья расцветает,
его приемлю я не как награду –
как дар, как чудо, как нежданный рай,
открытый на минуту волей неба,
как папоротника волшебный цвет.
Потом же, когда вновь настанет сумрак,
я думаю: я знала это, знала,
молчи, душа, уйми ты стон свой, сердце,
так быть  д о л ж н о…
     Быть может, скоро грянет,
пробьёт тот час, когда в слезах увижу,
что я навек увяла, подурнела,
и счастья цвет раз навсегда исчез,
как папаротника волшебный цвет.
Заплачу я кровавыми слезами, 
так, верно, плакали изгнанники из рая,
но и тогда скажу: я знала это, знала,
молчи, душа, уйми ты стон свой, сердце,
так быть  д о л ж н о…
     Хотя б уже не сумрак,
а тьма сурово залегла кругом,
ещё не сдамся, вслушиваться буду,
не смолкнул ли в душе мой давний гром,
тревожной мыслью загляну я в сердце,
не вспыхивают ли в нём временами
прежние молнии, а если нет,
если меня зима проймёт до сердца,
и тайную весну мою осилит,
и дивные цветы мне поморозит,
тогда скажу: нет, не ждала того я!
Умри, душа, разбейся, хладно сердце,
так жить не стоит!

Оригинал

     Я знала те, що будуть сльози, мука,
багато праці марної, дрібної,
невидної і часто, дуже часто
даремне вжитої. Не тільки надгороди
за все те я не жду, а ледве-ледве
від власного картання захищаюсь
і ледве стримую докори свого серця
за те, що завинила без вини.
Коли часами в сутіні щоденній
яскрава квітка щастя процвіте,
її приймаю не як надгороду, 
як дар, як диво, як нежданий рай,
відкритий на хвилину з ласки неба,
як легендарний з папороті цвіт.
А потім, коли знов наплине сутінь,
я думаю: я знала се, я знала,
мовчи, душе, спини свій стогін, серце,
так  м у с и т ь  бути…
    Може, хутко прийде
година та, коли в сльозах побачу,
що я навік зів’яла, помарніла
і квітка щастя раз назавжди зникла,
як легендарний з папороті цвіт.
Заплачу я кривавими сльозами, 
так, певне, плакали вигнанці з раю, 
але й тоді скажу: я знала се, я знала,
мовчи, душе, спини свій стогін, серце,
так  м у с и т ь  бути…
     Хоч би вже не сутінь,
а тьма сувора залягла кругом,
я ще не здамся, буду прислухатись,
чи не заглух в душі мій давній грім,
тривожно думкою загляну в саме серце,
чи в ньому ще спалахують часами
колишні блискавиці,   а як ні,
якщо мене зима пройме до серця,
мою весну таємну переможе,
мої дивниці-квіти поморозить,
то я скажу: ні, я сього не ждала!
Умри, душе, розбийсь, холодне серце,
так жить не варт!

1904.