Юрий Андрухович. Из хроники 1719 г

Запрет на ярмарки, драки, карнавалы.
Стража, как потревоженный улей.
Одна-одинешенька осталась забава:
публичное сожжение колдуний.

И сползаются все, кому некуда податься -
этот маленький народец с песком во ртах.
Непристойности на фасадах палаццо
и суды сутанных сутяг.

А ворожея, колдунья или просто ведьма -
будто свечка, погаснет - только дохни!
(А костер раздувает ветер,
дурачок голосит среди солдатни)...

Я б тебя оберег, светлячок средь кромешной облавы,
и по крохам, как память, твой пепел я соберу,
но ребята с дубьем принимаются за наши суставы,
они любят эту игру.

И возносится столп вулканический страстного жара,
и стоим и молчим, как по горло среди реки...
Просто парни в беретах держат овчарок,
и они разорвут на куски.

Ты горишь, как книга, где не услышано слово,
и с неба такой посерелый снег пеленой,
ты горишь, как кукла, в которой полова -
в старых подвалах таких полно,

и в глухих дворах и в застенках печальных-
там, где осень за столом палача,
где сорочки разодранной лепетанье,
по-над жизнью ты горишь, как свеча...


С украинского перевел А.Пустогаров


(из сборника "Екзотичні птахи і рослини", 1991, цикл "Музей")



ХРОНІКА З 1719 р.

Заборонено ярмарки, бійки і карнавали.
Охоронці стоять непролазні, мов чагарник.
Зостаеться одним-єдина розвага:
привселюдне спалення чарівниць.

І повзе звідусюди понуре голяцтво -
цей маленький народ із піском у ротах.
Непристойні слова на фасадах палаццо
и судилище тлустих сутанних сутяг.

А ворожка чи то чаклунка, чи просто відьма -
наче свічка, готова згаснути - лиш дихни!
(Містечковий дурень регоче ридма,
і під гавкіт собак розгоряється хмиз)...

Я б обстав би за тебе, мала посвітачко в жалобі,
я твій попіл, мов пам’ ять, по дрібці зберу,
але хлопці з киями взялись до наших суглобів
і вони плюють на цей старовинний брук.

І підноситься стовп вулканічного ревного жару -
стоїмо й мовчимо, як по горло в ріці...
Просто хлопці в беретах мають овчарок,
і вони роздерли б нас як зайців.

Ти гориш, наче книга, в якій непочуте слово,
і з густого неба такий посірілий сніг,
ти гориш, мов лялька, в якій полова -
у старих пивницях повно таких,

у глухих подвір’ях, а ще у сумних катівнях,
де минають літа, де вічна осінь - отам,
де білизни вбитої тріпотіння,
ти гориш, як свічка, понад життям...