Ще трішечки й посипле білий сніг,
а поки що - дощів осіння гамма,
та вітер злий, бува, збиває з ніг...
Поквапимось. Таксисти жмуть на гальма
бо світ зелений. Можна перейти
цю вулицю, а можна й почекати.
Давай скоріше, мила. Як там ти?
Це осінь, тож питаю вдруге - як ти,
моя кохана... Трішечки, повір,
і сніг піде, посипле неквапливо,
не те що ми... А вітер, наче звір,
водій обматюкав, а зверху - злива,
червоне листя, жовте де-не-де.
У жовтні все вологе та тендітне...
Таке, як ти... Кохана, дощ іде,
і ми з тобою, жваві, наче діти,
по жовтому з червоним через край
осінніх вуліць, змочених водою.
На вухо тихо - серденько не край,
не можна бути вічно молодою,
кохатися, як то було колись,
щоночі... Сніг посипле, час додому.
Ось міста край, а ось за краєм ліс,
і кажеш ти, ковтаючи судому,
тепер облиш, вертаюся сама,
без тебе, милий... Буду сумувати.
Скінчиться місяць... Далі що? Зима.
Вітри, сніги, земля під шаром вати.
Наразі жoвтень, тягнуться усі
тижневі дні, осінні та ледачі...
Цілуєш палко... І береш таксі.
Шепочеш водію - не треба здачі.
