***
У мене вийшло власне оновлення,
базовий код суттєво урізаний.
Дещо незмінне: якщо я ословлюю,
значить існую; якщо валіза
зібрана, значить я вже у дверях,
якщо світанок – кава без цукру.
Решта потребує підтвердження,
версія встановлена без інструкції.
Зовнішні запити хочеш-не-хочеш
чекають від мене то драми, то драйву,
хоч вішай на себе табличку «Прострочено.
Не знаю ще сам, з ким ви маєте справу».
Лише обживаюсь з новими реакціями.
Звикаю до свіжих ефектів оптики:
контрастність викручена на максимум,
світло холодне, як в камері допитів.
Розпізнавання обличчя у дзеркалі
має затримку на долю секунди.
Додано тихий режим дзадзену,
як споглядання - пустого й бездумного.
Деактивована більшість емоцій,
їхні відтінки тепер недоступні.
Зникли сповіщення та анонси
на тиждень, на рік, загалом на майбутнє.
Реальність позбавлена зайвих гарантій,
рефлексій та прагнення до поліпшень.
Троянда, сказав би я, це троянда
це троянда, не менше, не більше.
Сказав би: скидаю хвилини в минуле
із края годинника разом з цифрами.
Досі ословлюю, досі існую,
кава допита, валіза зібрана.
3.12.23 ©; Павло Вишебаба
Другие статьи в литературном дневнике:
