***

Щоденник війни

Благаю мить: зажди, зажди,
облиш розлуки обладунки,
зніми віднині назавжди
недоторканність поцілунку,
даруй за все, що обіцяв,
і тільки приховав за грати,
за живину кипучих лав
і сталість зір байдикуватих.
Даруй мені, невтішна мить,
не віднайти живла від втоми.
Ти чуєш, в серці стугонить
кохання затісна судома.
Здіймаю руки догори
беззахисно і, втім, навмисно,
аби підняти прапори,
аби тримати небо міцно
доколи спить кохана, спить
одна у волошковим полі,
я протягаю тебе, мить,
і в кожним сні, і в кожним слові.

***

За глибину джерельного начала,
за перший крок босоніж по воді
і посмішку у натовпі вокзала,
що ти на мить лиш кинула мені,
за неосяжність вічності і миті,
за ті передчуття і післясмак,
коли без зайвих слів жаги і хіті,
ти відказала без питання: "так",
за височінь і неплавучість тисів,
мигдаль очей і волошкову синь,
за мальви квіт і ластівку у стрісі
я заклинаю пам'ять - опочинь,
не дай собі пристати до причала,
не дай імлі завісити дзеркала.

світлина: Яцек Мальчевський.

***

Бахчисарай

Розповідай мені, розповідай,
за свій палац в саду, за ялівці посохлі,
і найтихіший в світі водограй
і найгучнішу на базарі цьохлю,
за ханський пурпур в листі райдерев,
за їх квітневі з волоті перуки,
і, навіть, за колись пролиту крев
на чистоту майбутньої сполуки,
за Села Єгудім в Чуфут Кале,
одвічність віровчення караїма,
за блискавку, що блисне і мине
уявлювану хату пілігрима.
Розповідай мені, розповідай,
за сфінксів кам'яних Бахчисарая,
мій темник, беклербей, мій хан Ногай,
де є тепер твоя орда безкрая.
Де є тепер обітований Крим.
Всі вірчі грамоти давно пожовкли.
Давно позбувся від кенаси караїм.
Лиш не втомився різати потьомкін.

світлина: Карл Брюллов. Бахчисарайський фонтан. 1849.

***

Які ви скіфи, ви - степовики,
безрідники недоброчолі,
ваш талісман - покотиполе,
вам харциязство залюбки.
Задля зірвати ягоди з гілля
ви сливу зрубите під корінь,
Найкраща доля - в осоромі -
вам рясно здобрити мою рілля
своїм таким смородливим нутром
і стати гноєм в чорноземі
аби потворному нікчемі
не кривдить неба над Дніпром,
доколи сонце, вітер і вовки
йому відбілять мізки і кістки.

Світлина: Архіп Куїнджі. Нічне.

***

про єство

У сонця беру жовть,
У моря беру синь.
Із пилу моя плоть.
Душі не знайти скін.
Світанок ! Tи мій брат.
Нічко - сестрo моя.
Немає таких грат,
Що не розривав я.
Не задля життя льох.
На бій барабан б'є.
Кохана і Бог, вдвох,
У серці моїм є.
У сонця беру жовть.
У моря беру синь.
Як любиш мене - входь.
Як кривдиш мене - згинь.

світлина: Михайло Дерегус.Kozak

***

Так падають скелі у воду.
І чорні, і білі. Усі.
I я віддаю тобі сполом
усе, що ти бачиш, you see.
Плекаєш мене, наче сницар,
так жадібно, нахильці, втім,
лиш маришся лицарем, снишся
таким, що кохаєш. You seem.

Світлина:
Вільям Холман Хант.
Лицяння продавця ліхтарів у Каїрі
за мотивами 34-го

***

за мотивами 34-го

Ти провіщав чудовий день. Чому ж
Мене без манти змусив мандрувати,
Тоді, як хлющ лютує криводуш,
А ти за дощові сховався грати?
Коли обличчя штормом розіб'є
Я мушу пробиватися крізь хмари,
Без уповання на мастило те,
Що не ганьбу лікує, тільки рани.
Твій сором не вгамує кривди біль.
Ти каєшся, а я тримаю втрату.
Вітри засмути віють звідусіль,
Втім, не дають послаби розіп'ятим.
Ох, тільки сльози - перли, намистинки -
Коштовна плата за дешеві вчинки.

Свитлина: Жорж де Латур.
«Магдалина зі свічкою, що димить». 1638-1640.

***

Поспішай, поспішай, мій нічний трамвай,
далі від біди, до журби, бодай.
А в очах, а в очах, наче пелена,
над Варшавою біла-біла мла.
Буде ніч, буде шлях межи зорями,
ми з тобою вдвох поговоримо -
по душах, по душах, та за кавою,
доки біла мла над Варшавою.
Потурай, потурай. Стрілки-милиці.
У Варшаві я, ти у Східниці.
Зачекай, зачекай, витру вилицю,
там сльоза одна причаїлася.
Біла мла, біла мла розчинилася,
стукотить трамвай у потилицю.
Стала ніч, бiла ніч, вмить кіптявою
без тебе, опріч, над Варшавою.
світлина: Деніс Саражин

***

думка про любов

.. часи ніколи не вгамують біль,
як хвиля зустріч з берегом спіткає.
Кругом розкидані тенети рая -
лише міраж в пустелі божевіль
від першої до кінцьової брами.
І ноги просто вибирають шлях,
навіяний чумацькими байками,
оплаканий у вдовиних думках.
Така для розума сумнівна поміч,
втiм, ніздрі лева, відчувая здобич,
здіймаються, і точить лезо лях,
що служить нині іншому цареві.
Ребро в посвяті дістається Єві,
а вільне місце занімає цвях...

світлина: Деніс Саражин. Без назви.

***

Kоли від сонячного світла
залишиться кіптява мла,
тоді любов, у день осліпла,
прозріє на ніч, мов сова,
і ця охотниця зухвала,
дитя спокуси і гріху,
якого так душа жадала,
прошиє темряву глуху
заздалегідь, перед полоном,
лиш тихим шурхотінням крил,
а як віддаш посвяту - стоном,
навіженим, але щосил.

***

- Коли сумує журавель між осель ?
- Щодень, щодень, щодень...
- Чом не вертається потя до гнізда ?
- Війна, війна, війна...;
- Чому не чути більше тьох-вить-тьох-тьох ?
- Торох, торох, торох.
- Куди поділися вітри і шамрай ?
- У даль, у даль, у даль...;
- Коли вертаються птахи, то скількох ?
- Удвох, удвох, удвох.

світлина: Сергій Васильківський. Птахи повертаються.

***

Зажди, чекай, ще місяць не погас,
ще срібло ллється крізь нічне циділо.
Любов - не жорно, не змолотить час,
втім, дасть забутися вкінець безсилим.
Хто переможе - визначить не бій,
а двох закоханих палке боріння.
Зажди, чекай, не розмикай обійм
тісних даремного оволодіння.
Як заманеться, що ти переміг -
не гаючи злощасному здавайся,
і навіть набундючений остріг
відкриє настіж свої брами бранцям.
А як себе триматишем троянцем
втече фортуна притьма із-під ніг.

світлина: Олена та Паріс.

***

Липнева ніч. Садиба і вітряк,
і небозвід у місячному сяйві
закрили хмари, зупинивши шлях
для двох пройдисвітів, що світу зайві.
Куди грясти їм, де знайти притин,
не знає над садибою тополя.
Позаду них лишився Чигирин,
вперед Батурина непевна доля.
Навколо степ і українська ніч -
останній прихисток оцих, убогих,
і дивиться на них всьому опріч
від полум'я свічі червоний вогник.

світлина:
Іван Айвазовський.
Садиба та вітряк при місячному світлі, 1863.

***

Я зажадав і виконав зарок -
знайти в кінці дорогу до начала.
Тобі - щоночі з холоду зірок
зривати суму чорне покривало
і замість снів шукати ці рядки,
розкидані по закуточкам хати,
мов перебулого життя шматки,
аби у новий віршик їх зібрати.
Нехай слова лише зузір`я букв,
і чорним шрифтом майорять на білім,
вони були ще позавчора брухт.
Настали мостиком у вічність нині.
Коли спаде додолу пилюга доріг,
залишиться лиш те, що написати встиг.

світлина: Сергій Світославський. Вечір в степу. 1890-ті.

***

Липнева ніч. Яка ж в ній таїна
і глибочінь здивованого ока
від першого цілунку і вина
за другий, що не став зароком
на все життя, як та липнева ніч,
розлога більше, ніж тривала,
яку нам пересилити невміч
було, аж доки губи цілували.

***

навіяно музикою Оскара Строка "У старому саду"

Чуєш,
вона летить,
вправо, чи вліво, хить.
Нам від причастя, аж до нещастя,
лиш коротенька мить.
Як оживити сни
знають одні дощі.
сльози і краплі падають навпіл
сполом, на самоті,
в серці смуток живе,
човен в небi пливе,
не почує він
того сердця дзвін,
срібний човен,
лицар вдовин,
чуєш, вона летить.
Суша по всій землі,
де ви, дощі рясні?
З неба додолу, в душі не кволо,
кулі падають злі.
Серце немов горня,
варить любов щодня.
Кулю не спинить, лиш споловинить,
як не крути - броня.
В серці смуток живе,
срібний човен пливе,
не почує він
того сердця дзвін,
срібний човен,
лихом повний,
чуєш, життя летить...

світлина: Теодор Аксентович. Русинська дівчина зі свічкою. 1888.

***

Що є мої вірші ? Передчуття неспокій.
Так дихає ві сні незорана рілля,
і закликає плуг і пензель до толоки.
Так кличе матінку у люлі немовля.
Так наражається крижина на крижину,
як на гніздо лелечине ворожий танк.
Так незайманність витісняє порожнину,
і полум'я у скло переливають так.
Що є мої вірші ? Купільниця у храмі.
Покути і охрещення один потік.
І після сповіді розгублення в безтямі,
і сповідь грішників заслухати зарік.
Що є мої вірші ? Моя мана до щастя.
Вони живі доколи є твоя любов.
І, водночас, вони - кайдани на зап'ястях.
Мене нема без них, як тіні післямов.

***

Бачиш афішу: ведмеді і клоуни.
Тільки сьогодні тут цирк-шапіто !
Кожнiй особi бiлет гарантований,
стане щасливим нарешті будь-хто !
Завтра, як вчора, втішатися бастрами.
Вчора, як завтра - імла навкруги,
сірі і чорні хмарини і настрої,
і під очима, як будні, круги.
Завтра дозріє, що вчора замішано,
тільки не нині, коли в шапіто
буде до сліз товариство там тішити
клоун рудявий в зеленім пальто.
Порозсідалися гості родинами,
вчора забули і завтра не снять.
Перевтомилися сірими днинами,
чорні хмарини, ой, не веселять.
Бачиш, арена, ведмеді і клоуни,
і глядачі. Не сміється ніхто.
Іншу виставу для них уготованo -
клоун ридає в зеленім пальто.

Світлина: Painter - Andr; Gill.
His real name was Louis-Alexandre Gosset de Guines(1840–1885). Pierrot voleur

***

Палає ніч. Зоря переддосвітня.
В огні Попасна і Борзна.
Кому триденна, а кому столітня,
на схід від Франції війна.
Давно оплакана і спить Лаура.
Не виліковують слова.
А Notre-Dame de Boutcha Азенкуру
чи брат по крові, чи вдова. *
Палають села, душі від огуди
в краю смарагдових смерек.
Не помічаєш, друже? Далі буде.
За Маріуполем Дюнкерк.
Комусь історія - лише сторінка,
перегорнув - новий сюжет,
мені ж вона - моєї українки
без сліз і в посмішці портрет.

світлина: William Cave Thomas. Petrarch' First Sight of Laura (Перший погляд Петрарки до Лаури)

***

За першим вдихом - перший крок,
за першим кроком - слово,
за словом - позір до зірок,
а звідки - крок до мови;
лихтарик, шибка, ніч, піїт,
до тих зірок драбина.
Доки читатиме нарід,
доти живе країна.

***

Я ще не жив, а вже обтяжений. Зажуро,
який нестримний тиск твоїх тісних манжет,
що навіть зойкнути не може сивий джура,
а навкруги - буяє травнем фіолет.
Душа моя, ти від народження до страти
мені дружина і коханка і суддя
і вільна пташка, замурована за грати,
мене схиляєш щотравнево до пуття.
Прийдешній світ мій, зоряний, чи темний,
мені байдуже, що твій камінь намолов,
чи дасть олива свою гілочку, чи терен,
одне прошу - дай пережити травень знов.

***

У неба насподі із кошиком в дзьобі
крізь ніч і пустелю у кожну оселю
лелека до татка несе немовлятко -
за новим завітом ростити і жити
і вміти любити і жовте і синє,
і соняшні днини і ночі пустинні.
Над стріхами коша летить листоноша,
поштарик пернатий на крилах кошлатих,
листа надсилає від хати до хати
в небесній коперті, за межами смерті.
В такому одвічному переплетінні
і небо і ниви, і жовте і синє.
На стрісі у клуні лежить коліщатко,
щоб доля до долі і серце без шпарки.
Крізь всі негаразди і всі колотнечі
ти чуєш, не плаче вона, не лелече,
тому що земля - вона все пересилить,
тому що єдине і жовте і синє.

***

Як погляну в залізну шибку -
дідько лізе з усіх сторін.
За добу це буває рідко,
трохи більше ніж є годин .
Спом;яну я про твою ласку -
як Говерла стаю міцним.
Не хизуйся, не дуже часто,
лише кожну з усіх хвилин.
Чуєш, кру? Вже лечу до дому
з упованням на вишиття
від комірчика до подолу,
трохи довше, аніж життя.

***

Люблю з мозолями загрублі руки,
женців і жниць загострені серпи.
Немає в світі гіршої докуки
ніж попелити власноруч снопи.
Тече вогонь-ріка, палає жито,
на схід тече, аж звідти вороги.
Це ж,  як любити треба, як любити,
щоб, навіть лунувши, перемогти.

***

Тільки одна надія
живе в кольорових снах -
почути із губ Марії
переддосвітнє "ах".
Тільки одна потреба -
залишитись поруч вдвох,
і з краю землі і неба
почути останнє "ох".
Перемогти і жити
заради оцих умов:
щоб вишні буяли віти
і знову любити, знов.

***

Дано наказ тримати висоту.
Така наснага, доля і робота -
плече-в-плече стояти саме тут,
аж ми піхота, аж ми піхота.
Під укриттям негідної сльоти
на наш бліндаж плазують чорні танки.
Нам не злетіти вище висоти,
аж ми не чайки, аж ми не чайки.
Чота стоїть, і я серед чоти.
Навколо світ так краще осягаєш.
Цю висоту мені оберегти,
аж ти кохаєш, аж ти кохаєш.

***

Не потурай журбі, не потурай.
Дивись, на схилах зацвіли каштани.
Так мав би пишно виглядати рай,
пригадуєш листівочку від мами ?
Її душа - тепло в твоїй руці,
тремтить і тьохкає, мов рання пташка,
i кличе в довоєнні Чернівці.
Вдихнути легко, видихнути важко.
Як видихнеш - проріхи залатай,
відкрий всі двері у стодолу,
купи білет, сідай в трамвай бажань.
Він незабаром вирушить по колу.

***

...нагадала мені ворожка
по долоні, за пару кун,
частувати життя потрошку,
як добірний, міцний бакун,
білий сум берегти в стодолі,
наче сніг по краям узбіч,
замість губ цілувати зорі
і розтанути геть у ніч...

***

На небі повний місяць,
у серці тужний сум,
не мариться, не спиться
від бідолашних дум,
а зіроньки поснулі
мовчать, як на духу,
лише кує зозуля
"куху, куху, куху"..

***

за мотивами 29-го

В опалі долі і твоїх очей
втрачаю власне королівство,
і в самоті, як збоченець Орфей,
навчаюся легко і чисто
задовольнятися найменше тим,
що дарить більше насолоди
і на шляху до вільних палестин,
втрачати залишки свободи,
в самопосвяті чути - жа'йворон -
помежи тлом і піднебессям -
співає Сонцю станси в унісон
з коханням, що на мить вернеться,
і презирати, чуєш, до нестями,
в однім ряду стояти з королями.

***

Читати віршика - важка робота.
Мета мучителя завжди п'єта;
Життя катує більше ніж Голгота -
носити біль опущених з хреста
щомиті. Щосекунди умирати,
закриту книгу перечитувати знов.
Гадала, що пологи мука. Мати
не знала про катівню післямов.
І все одне, не можу не писати.
Миритися не можу ні на мить.
Скорботи шлях - від прагнення до страти,
не римою, а пам'яттю щемить,
a хочеться до журавлів злетіти
і про кохання з ними джеркотіти.

***

Нема ні снів, ні ночі, ні світанку,
нема пророцтва і нема збагненних мрій,
ні наперед нема, ні наостанку,
ні у чужих краях, ні на своїй землі,
нема ні слів, ні сліз, ні сподівання,
нема вчорашнього, нема передчуття,
є мить одна сп;янілого кохання
і незворотнього похмілля майбуття.
Стоять тополі на бульварі -
журби в полоні вартові,
і сірий дим у сірі хмари
з дахівок валять димарі.
Яке пуття в самоомані.
Не губи - очі кажуть "ні".
Вогонь ховається в тумані,
янтар у сніжному вбранні.

***

І важко дихати і некохати туго
в зимовим лісі і в полоні у снігів,
доколи не залишиться від Петербурга
ні снів, ні маячні, ні, навіть, берегів,
аби не розливалася наскрізь світами
труна царициних каналів, чи канав.
Мій розум, загартований Сковородами,
Ловив четвертий світ, і досі не спіймав.
В дешевому намисті лише три клейноди,
лиш три світи, навколо них чортополох,
рахуй: світ-Бог, світ-Ти і третій світ - Свободи
чинити вибір свій помежи перших двох.

світлина: Ендрю Уайет. Світ Христини. Фрагмент та картина. 1948.

***

На північ сніг, на південь злива,
а поміж віє суховій
і кропива, така дражлива,
цвіте на пагорбі надій.
На схід степи, на захід гори,
помежи куриться Дніпро,
і зрять у небо осокори.
Який узір, таке нутро.
Шапки дерев - землі очиська.
Віч-на-віч зорі палахтять.
А десь, у Мар'їнці, хлопчисько
кохання живить від багать.

світлина: Михайло Врубель. Демон сидячий. 1890.

***

про висівки

Остання посмішка чудова.
Так посміхалась тільки ти,
коли згустилась ніч тернова,
від милосердя, від П’єти.
Все починалось з ополонки.
Йордан, причастя, квіт верби,
нерозмикання губ до ранку.
Плекання лютощів юрби -
і слово сховане в полові.
Тоді притисло, досі жме.
Все починалося з любові,
і все любов переживе.

***

Війна вирівнює по краю
шитвo надій і бід передчуття,
і, навіть, мужності серцебиття
вона вирівнює по краю.
Війна вимірює до йоти
від'ємну вартість без ваги,
і всі несплачені борги
вона збиратиме до йоти.
Війна дорівнює зневазі,
як божевіллю бозна-що,
і вибухає за ніщо,
лиш виграється на відвазі.

світлина: Іванка Демчук. Звук умиротворення

***

Все в світі є, було і в Лету плине.
На те і шлях, щоб бігати від ніг.
І є юрба, і є в юрбі людина,
А поміж ними первородний гріх.
І є до долі вільної спокуса,
Під небом зоряним в степу нічліг.
І є в очах простого сажотруса
Вишневий квіт і запізнілий сніг.
І Буча є, Бахмут і Фермопіли.
І вічна крига і тендітний лід.
Атлантам - статуї, а Леоніду -
тримати на раменах білий світ.

***

Сумує вітер за вітрилом,
рілля сумує за дощем,
а я у ревного мірила
прошу іще, іще, іще
новонародженого суму,
будь-количасної журби,
сто роковин вини без шлюбу
і миті спільної доби.

світлина: Федір Кричевський. Замріяна Катерина. 1937

***

На мить заснули в сніговім вбранні
церкви, майдани, барикади, віти,
і чують Амадео уві сні,
аби під бомбами не шаленіти.
Наразі час лютневих хуртовин
і у рояля клавіші застигли,
втім відголос у глибині судин
ятрить, неначе Амадея щиглик.
Лютує хуга, брьохкає "сапог",
від пуповини ріжеться майбутнє,
а Амадею хочеться удвох
в лютневій віхолі почути лютню.

/сапог - станковий протитанковий гранатомет; спг-9/
світлина: Ірпінь. Палац Культури. Дарюс Мажинтас і Шопен. квітень 2022 року...

***

Весноносна зима, нескінченна війна,
біла цнота і дзвін порцеляни,
і надія рясна, як провина моя,
як понадливі губи Біляни.
Ця журба потекла, мов джерельна вода,
як прочани до таїнства прощі,
в тую мить, як вона ненароком пішла
із кав'ярні на Ринковій площі.
Чорна кава і дим і я знову один,
мов остання щабелька у ганку.
І від перших хвилин до останніх крижин
я шукатиму цю милоданку.
Втім приходить і йде раювання земне,
і кінці здоганяють початки,
і як сонце засне зацілують мене
лиш помади сліди на горнятку.

Світлина: Всеволод Максимович. Поцілунок. 1913.

***

Немає у війни кінця,
як у мережива початку.
Таке не звабить коліщатко
гніздо розбити журавлине,
як не запрошуй до сільця.
І ця журлива пісня лине,
так невгамовно, ясно, зримо,
що тричі збільшує серцям
туги і болю повні статки.
А в небі зорі - оченятки -
несамовито мерехтять
і мариться, що незгасимо.

***

У бетонній шкарупі одвічного міста
не побачиш, як квітка цвіте межі плит,
замість пісні печалі з під рук піаніста,
тільки брязкіт по бруку сталевих копит.
Перемелює місто людину, як жорно.
Навіть зникли провісники зим снігурі.
В цьому зашморгу дихати пилом потворно.
Лиш свою відбирають лихву дзигарі.
І невігласи геть захопили все місто.
Де каштани буяли росте хмарочос,
де співали і грали музики троїсті,
незліченних афіш невідмовний гіпноз.
Я хочу запитати, як пензель допише,
хоч у першого ліпшого, може він зна,
про яке саме місто ведеться у вірші,
чи то Рим, чи Пекін, чи вся куля земна.

світлина: Вулиця Лютеранська в Києві, на гору до Золотих воріт підіймається ущелина попід деревами – вул. Прорізна.
Малюнок 1853 року.

***

Яка душа, такі верети
двокольорових конопель.
У чорному - круїз до Лети,
у білому, мов журавель,
злітати в небо. Пил і парость.
З душею сонце заодно,
то над затокою здіймалось,
то у затоку полягло.
Що це було? Життя? Проміжок?
Несосвітенність післямов?
Чи пiсля всіх націнок, знижок,
в сухому залишку любов...

Світлина: Зінаїда Серебрякова. На лузі. 1912.

***

Застигла скеля над водою,
нерозділима, як любов,
що так полює за тобою,
немов за шпаком птахолов.
Пекла журба свою мороку, ;
тоненько жебонів ручай,
і кам'яне сльозилось око,
коли сказала ти: "прощай"...

світлина: Зінаїда Серебрякова. Спляча селянка.1917

***

Від весни до весни тут буяє війна.
Там за тінью хреста Великдень витина.
Там вечеря свята, де частує жебрак.
Тут огняна сльота не проб;є солончак.
Босоніж по воді - трохи легше, ніж тут,
по коліна в крові, боронити Бахмут.
Дай ми Боже буття, і себе не забудь.
Там нема вороття, де закінчилась путь.

світлина: Микола Миколайович Ге (1831, Воронеж — 1894, хутір Іванівський, Чернігівська губернія). 1875 року Микола Ге назавжди залишив Петербург і переселився на Чернігівщину, де за рік до смерті написав картину: Голгофа. 1893.

***

за мотивами 32-го

Якщо переживеш мій щасний день,
коли кістки скин порохом покриє,
офірний жереб випаде лишень
і ти прочтеш рядки ці з чорторию,
зрівняєш їх з перебіганням зим,
яке моє перо випереджало,
задля кохання, не заради рим,
що вище росту лицарів повстали,
ти припадеш на думку про любов,
як менше музи ти мене кохала,
як не побачив паростку альков,
де розважала інших ти чимало.
Шанують більше за любов поета,
аніж за рими до її портрета.

Світлина: Іван Крамський. Невідома. 1883.

***

Коли дорожча врода за її ціну,
даремна скромність тільки збуджує спокусу,
що самолюбству оголошує війну,
і райське яблучко шукатиме для вкусу.
Напрочуд дивовижний смак і кольори:
Солодкий і гіркий і золото-червоний.
Прошу, його візьми, куштуй і повтори...
Жага не має попиту на забобони.
Презирство - краща данина твоїй красі.
Втім ти стаєш мені і любою і злою.
Іду на ви любов бороти уві сні,
а наяву складаю голову і зброю
до ніг твоїх. Як заманеться - підніми,
а як не схочеш, лиш торкнись рукою.

Світлина: Arthur Hughes. In the Grass. 1864 - 1865

***

Тихцем згортай озлість свою до купи,
потай добро по світу розкидай,
живи віршами полум'я спокути,
на решту сповіді облиш печаль.
Таке ві сні спіткало одкровення
мене без тижня день з околиці Литви.
Без ремства, дозволу, благословення
ти чуєш, вороже, іду на ви.

***

Те виживе, що хоче жити.
А нумо, блискавко, блисти.
Смерека гине у трембіту,
щоб, лунувши, перемогти.
Від необачного до глузду -
межа нерівних горловин.
Пройти каналом Лаперуза
і не побачить острови.
Непередбачувана хмарність
навколо чистої води,
чи просто гостра недостатність
у ницим серці доброти.
Той може не пізнати гори,
хто знає тільки під гори.
Той може не кохати зорі,
хто не вилазить із нори. ;
Така оманлива химера
мани привабливий міраж -
палка любов міссіонера,
класична поза. Абордаж.
Зчепилися у рукопашнім
чотири ока, два світи,
прийдешнє із позавчорашнім,
просвіта проти темноти.
Те виживе, що хоче жити.
А нумо, блискавко, блисти.
Смерека гине у трембіту,
щоб, лунувши, перемогти.

світлина: Тетяна Яблонська. Дівчинка із сачком. 1959.

***

Шукай - не допнеш джерела на болоті.
Ти лихо в чекістських погонах - россія.
Блакить небесам, а ланам позолота.
Я прага до волі, я вільна стихія.
Ти мариш всю землю назвати Чорнобиль.
Мене не злякати затвором, россія.
Як прапор побачиш на браному полі -
біжи без оглядки. На жовтому синє !
;Я точно не стану дітей викрадати
під примхи брехливі облуди-месії.
і я не дозволю бомбити театри,
бо я Україна, бо я не россія.;;
Коли я тебе переможу, россія,
я точно не стану тебе гвалтувати.
З війни повернуся і жито засію,
і викрашу набіло батьківську хату.

світлина: Микола Пимоненко. Із лісу. 1900.

***

Позаочі всяк східний вуй Атілла.
Мистецтво нищити - покликання нікчем.
На те у ластівки тендітне тіло -
аби крилом тримати небо, не плечем.
Життя стучить колесами по рейках,
доколи рейки розірвуться на шматки.
Невігласу портрет Шагала - рейвах,
що насадити треба двічі на штики.
І він насаджує, і він дратує
навколо себе все, вельмипихатий гунн,
без втоми бога поминає всує,
і безсоромно бенкетує серед трун.

Світлини: Ежен Делакруа. Атілла, що зневажає мистецтво та Італію. 1838–1847.
Марк Шагал. Автопортрет із сімома пальцями. 1913.

***

Лий хутко воду, час, на млин історії,
На жорнах сіль землі зводи на пси.
Платню за межування підкоморії
Стягатимуть не прямо, навскоси -
Звитягами, мерлинами, прокльонами.
Вода і кров. І по коліна вже.
Якими ще нелюдськими законами
війна привласнює собі чуже.
Свій лад знайти в такому розгалуженні
Непросто так, хоча із шкури лізь.
Палає факля смільчака відчужено,
І холод протягу дере наскрізь.

***

Станси в танці

У свавільному жаданні - невігластво чоловіцтва.
Із злорадного люстерка доброта не підморгне.
Спонукання до розпусти - вже причинення каліцтва.
Чи без наміру, чи вмисно - розпинають де-не-де.
Зловживання алкоголем заважає адюльтеру.
Уповати на неуцтво - хизуватися лайном.
Окриляти рукоблуддя - закопати нову еру.
Принімати саможертву - зневажати пантеон.
Удавання марнолюбству - це крадіжка покаяння.
Кип;ятити святу воду - наче шкуру обскубти.
В непокірності до блага прочахунки наріканню.
У примарному проклятті менше цноти, ніж журби.
Як наруга над загиблим лицедійство на параді.
Потурання розрахунку до чистилища - ганьба.
В богохульстві самочинства залицяння чорта владі.
І на цьому саме місці ледь не вщухнула лічба.
Від найпершого світання до останнього повстання
оминатиме вітрило пустослів;я острівки.
А пташки щебечуть в зграї і в такому щебетанні
сповідають, викупають із націнкою гріхи.
світлина: Іванка Демчук. Благовіщення

***

Яке насичене повітря у пустелі -
кіптява мла, куди не кинеш оком.
Ти прокидаєшся в її сипкій постелі
чи то безбожником, чи то пророком.
Навколо тебе мчать світи у хороводі,
а ти один стоїш навколо світу
і все вагаєшся, замало ще, чи годі
шукати правду цю несамовиту,
чи схаменутися, чи вщерть зніяковіти.
Лиш знає час, як вгамувати спрагу.
Лий воду у пісок, очікуй буйноцвіту,
як буде урожай, відкриєш браму.

свитлина: Іван Крамський. Христос в пустелі. 1872.

***

Мені би встояти у бою -
у досвіт марю я чимраз,
аби обнятися з тобою,
лише хоч раз, лише хоч раз.
Не спинить час свою гонитву
за колісницею богів,
лише мантачить краще бритву
моїх безвічних почуттів.
Поневіряти гідність - лихо,
і я знедоленим стою,
і не в молитві моя втіха.
Не скиглю. Марю і люблю.

***

наспів Офелії

Перегорни своє горнятко, перегорни.
Покаже кавова печатка хто без вини.
Наочне свідчення спасіння від самоти -
у кави присмак воскресіння і гіркоти.
Напій невтішного кохання пече, пече.
Тим більше, як ковток останній у вир тече.
Якщо не віриш ти пророцтву нехай крутіж
Любов сховає за дівоцтвом лілей поміж.

світлина: Джон Вільям Уотерхаус. Офелія. 1894.

***

Побратиму
Коли почуєш новину,
Штукар, чаклун, мастак,
Облиш гармонію свою,
Бо пальці - то кулак.
Най відбиває тулумбас
Мелодію війни.
Коли замулить око час,
Пройми його, пройми.
По всіх оселях і хатах
Влаштуємо набат.
В міцних шерегах і рядах
За брата стане брат.
Не личить о'сторонь либонь
Сміливцю і бійцю.
А чорноброва у вогонь
Підкине чебрецю
І ніздрі в Бога затремтять -
Такий барвистий пах! -
І дим мольфарових багать
Вдихнем в передчуттях
розпачливих - на смерть - боїв
Задля звитяжних зграй.
До них ще безліч хмурих діб.
Бий, тулумбас, турай.

***

Із чудо-вежі дзвін і пал очей нестримні.
Як хочеш гратися - не зволікай з вогнем.
Безсильне зло, втiм убиватиме свавільно,
аж так, що не встигає до заласся щем.
Ой, мамо, ви мені забули дати сили,
аби зринати в небо з глибини зіниць...
Ой, мамо, ви мене на вік переносили -
щоб не коритися і не лягати ниць.
Мерщій бежить життя, мерщій рекорду Болта.
Покірне плазування не сприймаю я.
Спрошу ласкаво в Бога: - так якого чорта
в аорті тромб заснув і в грудях печія.
світлина: Іванка Демчук. Іоан Богослов

***

Як би ти не волів, їй тебе не минути.
Ні по смерті снігів, ні на часі вишневих штормів,
не зупиниться схід, де зникають мінути,
оголивши довкілля для співу нічних цвіркунів.
Подивись і почуй серенаду. Чюрльоніс.
Світ на мить усміхнувся йому і не визнав його.
Саме так на янтар наповзатиме онікс.
Саме так в метушні-суєті зволікає любов.
Сніговик так несе в своїм серці сніжинку,
і не марить тепла і не кличе весну наяву.
Втім прямує трамвай у депо без зупинки,
намистини роси не мережать пожовклу траву.
В пореділому плетиві вбачити шворку
трохи легше, ніж голку шукати у вічнім снігу.
Подарую тобі бірюзову пацьорку
з видноколових куль - від біди, на любов, на жагу.

Світлина: Софія Іванівна Яблонська (15 травня 1907, Германів, нині Львівський район, Львівська область ; 4 лютого 1971, острів Нуармутьє, Франція) ; українська та французька письменниця, журналістка, мандрівниця, фотографиня.

***

Помежи двох дубiв росте тополя
вродлива, наче молоде дівча.
Як обере собі одного, доля
пристане іншому лиш глядача.
Дубки хизуються широковіті,
і марять за переплетіння віт
своїх з тополею несамовито
і гне тополя вiття їм услід.
Отак і ми росли з дитинства поруч.
В трьох різних хатах на краю села.
Ти посеред, з обох боків ми обіч,
як хвилі дві навколо корабля.
Ти взяла не мою, його хустину,
на лаврах спочиває він. А я,
занадто втомлений для відпочину,
беру останній довід короля.

світлина: Микола Пимоненко. Суперниці (У колодязя). 1909.

***

Свіча за мить, як зовсім згасне,
відкриє страшну таїну:
літа летять, немов по маслу,
лишень перерва на війну.
Палітра вибору смугаста.
Затим, як станеться, збагну.
Летить стріла. Життя прекрасне.
Лише коротше за війну.
світлина: Ендрю Уайет. Захисток. 1964.

***

Щоденник війни. Повернення

Я вчора жив. Я дихав, мріяв. Я жадав
кохання, простору, тебе і моря.
Пирнаючи в любов, як в горловину лав,
не знав, як може поглинати горе.
Сьогодні я в полоні. Я в аду. Я всі
миттєвості життя переживаю знову.
Всього шість звуків називають "голосні".
Для всіх незгідних лиш дзвенять оці закови.
Підвал. Зі мною пам'ять і худий павук.
Пригадую тебе і пляж і шторм на морі.
Із павутини новина, що медведчук
під вартою і обмін вже напоготові.
Прощай Оленівка. Прощай названий брат,
мені рідніший по на смерть пролитій крові.
Ти знаєш, я помщусь, хоч раз, але стократ,
лиш тільки очі я побачу волошкові.

світлина: Микола Ярошенко. Голова ув'язненого, етюд. 1878

***

Щоденник війни. Жах.

Скривавлений бетон, матрац, підвал.
Лиш тут воно зриває з тіла драння.
Ні, це не я, я не благаю. Шал.
Нема чим дихати, лиш белькотання.
Осліпнути, розтанути в ночі.
Ні. Жити. Ох. Іще один. Я мушу.
Ще як смердить. Як боляче. Мовчи.
Воно не здатно скривдить мою душу.
О, мамо, матінко, спаси. Прости.
Невинна. Винна надзвичайно.
Най розірвали груди їх хрести,
Я виживу і змиє кров Почайна.

світлина: Микола Пимоненко. Жертва фанатизма. 1899

***

- І зорі, і місяць на небі, і небо
стооково дивляться тільки на тебе.
- А звідки ти знаєш, що саме на мене ?
- То дуже все просто, бо ти незбагненна.
- Ой, як затремтіло у грудях так хутко...
- Можливо кохання відчула, голубко.
Для тебе і зорі і місяць-незгуба...
- А як ти то знаєш ? - Бо ти ж моя люба !

світлина: Микола Пимоненко. Побачення. 1905.

***

Щоденник війни. Чорний тюльпан.

Чорний тюльпан, чорний тюльпан,
чорний тюльпан.
Сяє німбами військо світла.
Не побачити війська тьми.
Там де смерть на біду розквітла,
там вони, посеред війни.
Ніч і день їм грясти по суші,
розгортаючи чорнозем,
і шукати безсмертні душі,
не оспівані трубачем.
Буде з фліскою спати батька,
що знайшли вони, батьків син,
і носити його розп'яття
крок за кроком своїх стежин.
В узголів'ї, де верби віти
перехрещені мов хрести,
будуть квітнути вічні квіти,
буде вічно тюльпан цвісти.
Чорний тюльпан, чорний тюльпан,
чорний тюльпан.
світлина: помин загиблих.

***

Щоденник війни. "Привид Києва".

Розпаношене, приголомшиво
чорнохмариться в небі зло.
В душу ломиться гість непрошений.
Ти за вхід його, він в вікно.
Гострострілами, не кропилами,
окропив мене руський світ.
Перекрию я рани крилами,
залікую їх і на зліт.
Сподом сунешся - Вали Змієві
затамують навали рух.
В небі чорному - привид Києва
переб'є кажанів, як мух.
Поспіль вичистим небо, дочиста,
запанує в ним синьова,
і тополя знов зашепочеться,
і волошечка польова.

світлина: Веніамін Кушнір. Далечінь

***

Щоденник війни. Лера, Кира і Людмила

Вона дитя іще і вже Ніоба.
Мішень в прицілі нагваля.
Три скаменілості. Одна жалоба.
Ні матері, ні немовля.
;Прибій в Одесі кровоточить.
Їй за світанки вже не сніть.
Ви в очі подивіться, в очі.
Ви в душу ясну зазирніть.
Онука, матінка, бабуся.
Ось трійця нових християн.
Із Богом я не схаменуся,
доколи помсти не завдам.
Сьогодні сльози не не часі.
Вогонь шаліє з кремінця,
і б'ються в моїм, непогасні,
всі три Ніобини серця.

23 квітня напередодні Паски 2022 року
в Одесі руська ракета забрала життя
тримісячної Кири її матері Валерії і бабусі Людмили Глодан.

***

Щоденник війни. Передчуття.

Що в світі більше за самотність
всього за йоту до війни,
коли по рейках грюкав поїзд,
не знали ми.
Не знали ми, що захід сонця
тягнути треба, щоб не згас,
що нам життя за так дається
в останній раз.
В останній раз зіграють губи
прелюду Баха на трубі
і броником затиснуть груди.
І буде бій.
І буду я благати Бога,
що лиє світло з темноти,
аби мені за мить до того
наснилась ти.

***

30.01.2021
В навушниках Стравинський і "Весна"
звучить священно, мов війна,
якій сприяють нейтрофіли.
А за вікном безсовісна зима,
і снігу менше, ніж вір;я
навколо братської могили.
Самотина - безвихід для ума.
Рятує спирт і відхідна
на безпорадний помин жертви.
Всього за день, ну, максимум за два,
нам з ящика кричать, що все, хана,
що хибанутися - не вмерти.
І нас спішить спасти чечня.
А я спішу знайти слова
в одвіт спасителю-вайнаху.
Допомагає пам'ять, ледь жива,
і з вуст зліта - ;;;;;; ;;;;;;!
А lot of thanks! Ідіть к монаху.
;;;;;; ;;;;;; - "тода раба" - спасибі велике, іврит.
a lot of thanks - "э лот оф фенкс" - велике спасибі, англійська.
вір'я – огорожа
світлина: не паліть де попало, паліть де не попало

***

Я пережив життів чимало,
життів побачень і життів розлук,
і кожне з них одне в одне перетинало
і відбивало в серці свій манливий рух.
Життя найперше - дивовижа.
Козацький лук не стримав тятиву.
В прийдешній світ, привабливий і хижий,
я народився. Досі в нім живу.
Від першого пробудження до нині
зачудованню вкрай не вистачає меж:
чому я народився саме в Україні,
а не в тайзі, чи в джунглях Бангладеш.
Життя наступне - обіцянки.
Лиш треба вірити і боженька подасть
ланам дощу, загоєння подранку.
І неодмінно завтра стане все гаразд.
О, це трикляте, ненажерне завтра!
Життя проходять повз його уста,
не підпуска к сьогодні, як почесна варта,
і лине до безе*, як Ієгуда до Христа.
За обіцянками прийшло життя зневіри,
причетності покута і буденная юрба
звірячих нелюдів і доброчесних звірів,
і нескінченная, як дивосвіт, журба.
Як Ахіллесова п;ята - життя четверте
останній лист календаря зірве.
Нехай летить заввишки, знаю твердо,
моя любов оці життя переживе.
* безе - цілунок (поцелуй)

***

Неврожай восени, недорід
блискавиць у стодолі неба.
Перший сніг, наче перший слід,
на шляху від яси до себе.
Біле тло, маляр, біле тло
поклади в полотно картини.
Перший сніг, повсякчас було,
роздери-душу-крик - невинний.
Перший слід на снігу - мазок.
Підбири, маляр, фарби колір.
Перший-ліпший завжди зразок,
чи в сніги іти, чи по крові.
світлина: Казимир Малевич. Червоний квадрат - назва на звороті - Жінка у двох вимірах. 1915.

***

Ні тут нема, ні в Леті супокою;.
Лише прадавній бій. Душа, палай,
доколи ти моя єдина зброя,
помежи тлустих ваб не заблукай.
Ні божого кута, ані причілка,
лялькового будиночка - нема,
а є життя - хвостина понеділка.
Тобі пишу, а ти глухоніма.
А ти, душа моя, чи то не в дусі,
чи то свої закінчила торги.
І вогкий сніг не сніг, і я в розпуці,
невже душа знімає ланцюги...
світлина: Микола Ярошенко. Ув'язнений. 1878.

***

примарка квіткарки

Своя війна в мені, своя планида.
Як хочеш, вір, а як не хочеш, ні.
Я не атлант в хребті, я - Атландида,
занурена в кохання глибині.
Сиджу на лузі, ноги підгортаю,
немов Мамай, я снам тлумачу сни,
і ревно так, і кревно осягаю
як падає пелюстка навесні.
Похоже, що спочатку треба вмерти,
аби настигти розквіт на землі.
Втім вірю я, запрошення в коперті
із книгозбірні прийде і мені.
світлина: Микола Пимоненко. Квіткарка. 1908

***

дума на сторіччя утворення есересера

ГЕЙ, гей...
ГЕЙ, гей...
Гомінливо, гомінливо,
наче усмішка грайлива,
ллється пісня журавлина.
ГЕЙ, гей.
Від хатчини до хатчини,
як хмелина по тичині,
лине в гори гордівливо.
ГЕЙ, гей.
Про удовини сльозини,
вікопомні роковини,
про звитяги і Кравчини.
ГЕЙ, гей.
Черемшини, черемшини
сніжно-білі, мов хмарини,
разом з піснею неплинні.
ГЕЙ, гей.
Першим квітом на куртині,
червоніють намистини
для коханої дівчини.
ГЕЙ, гей.
В серці серця Катерини -
Богоматір і родина,
незалежна і єдина.
ГЕЙ, гей.

***

Смичок нестямніший за струни:
плекає, ріже, лащить, б`є.
Так карбували Діоскури
рукоположення своє.
Так закохалась Навсікая,
як ніжна скрипка в юнака,
не мавши тями, що спіткає
розчарування без смичка.
Яка шляхетна забаганка
в руках в;юнкого скрипаля.
Палка і лагідна коханка
гру починає звіддаля.
Не піддається без спіткання
смичка і пристрасті струна.
З нічого від, від доторкання
любов і музика луна.

світлина: Михайло Димитренко. Гірська ідилія.

***

Ти можеш жити так, як заманеться,
топтати взутим ряст чи босоніж.
Стежина вкрита скалками від скельця,
розбитого із серцем впереміш.
Ти можеш не стріляти холостими.
Хоча, удавання це твій коньок.
Аж жижки сіпає, яким ти став безжилим.
Іди, шукай на забавку цяцьок
не в цих краях, не в цьому королівстві.
Для тебе дім закритий на нічліг.
Без тебе дихання стає сріблистим,
як на церковних банях перший сніг.

світлина: Олександр Мурашко. На ковзанці. 1905

***

Була зима і переддень нового тижня вже майорів.
Чередники в нічному на давній звичай коротали час.
Часи на взаєм коротали спосіб існування
білкових тіл, які і так і сяк живуть недовго.
На небі повний місяць - голодному шакалові на згадку
про булочку із м;ясом. Незгода із таким меню
прошила небо сиплим ревом.
Одна вівця, що загубила стадо, не міркувала
опиратись силі, чий музикальний слух легко
мав змогу перелити чашу, і до кошари пленталась
безгучно, з бажанням камні оминати більшим,
ніж купчити, або жбурляти.
Один із пасторів, навчений рахувати
із кулака висмикуючи пальці,
здійняв у здивуванні брови, і крім нестачі,
виявив прибуток світла
у тій частині небосхилу, де дуже тонко в;яжуться діла.
Діла, діла, діла...
Якого дідька пастухам до акцій, іпотеки,
до третейських суддів -
яким не звинувачити дешевше, ніж простити,
і, через те, їх справедливість так безмірна,
як безрозмірна мантія над брюхом.
Високі суперечкі гендлярів за те, з якою поступкой
їм покупця дурити легше, для вівчара, як макогін на ночви.
Не мають діла пастухи до храмових мінял, яким віддати
згірш, ніж віддаватись.
Не мають діла пастухи до суперечек фарисеїв
щодо одвічності пророцтв
та силу віри в пишності обрядів.
Ось зовсім інше діло - вітер, небо, зорі...
Якщо вже сперечатися із кимось - то краще з ними -
у кого дихання чистіше, і глибша незбагненність глибини,
і нескінченність мерехтіння більш самотня.
І зовсім, зовсім інша справа - налаштуватися і чути вітер
і в диханні вітрів прихований відчути сенс
і вслід за ним піти за Новою Зорею.
Як та ковінька в руку, так і стало:
вівчар прослідував на світло,
піднесенний рельєф над обрієм
ще спромогався стримати світанок і знову марно.
На вступі в грот воли спроквола пережовували жвачку,
звільнивши яслі на соломі Малюку.
Прокукурікали пихаті півні
уже без шансу жодного на помилку чи зраду,
несплячі залишились при своїх,
по схилах ніч спустилася до моря,
і з першим пломенем знайшлися
приблудні тіні, не облишая місця снам.

Був перший день і зіроньки сіяли.
Для кожної душі свій народився цар.
Настав і п'ятий день. І розіп'яли.
І скільки душ заблуканих пасе вівчар.

світлина: Різдвяна листівка УПА, 1947 р.,
видавник: Пресове Бюро Закордонного представництва Української Головної Визвольної Ради, автори (ймовірно): Едвард Козак і Мирон Білинський

***

про Різдво.
Люди просили у Бога сили.
Плакали гірко і голосили:
- Стало навколо все дуже жорстким -
лащити навіть котячу шорстку.
Жертви носили, співали гімни
в кожному Храмі, у кожній гміні.
- Просимо сили, щоб збагатіти, -
плакали літні і зовсім діти.
Не довго Бог думав. Замість сили
людям посватав живого Сина.
- Стане дитина ця вашим скарбом -
Миру навчить вас і жити ладом.
Люди подумали: - Бог Збожеволів !
Діти рідненькі всі напівголі,
нам би багатства і нам би сили,
не дармоїда, і вбили Сина...

світлина: Іриней Юрчук: «Різдво». 2022

***

В нічним, у луці Коника,
я марю про любов,
де у водицю коники
пирнають стрімголов.
Де сум відпочиватиме
під захистом краси
за трав'яними гратами
перлистої роси.
Сполоханим, непроханим
позаздрю почуттям,
і мед чортополоховий
счастую до нестям.
Я осідлаю коника
гнідого без сідла
і геть від долі стовпника
я поженю коня.
Туди, де за фіранкою
ясніють небеса
і в полум'ї світанковим
кохання воскреса.

світлина: Архип Куїнджі. В нічному. 1905-1908

***

Різноіменні два світи
зійшлися в битві.
Я бороню, загарбник ти.
Важка гонитва.
Ти божевільний, наче бомж,
шматуєш храми.
Мої священний Черемош
лікує рани.
Прийшов мене "асвабаждать"
назад у рабство,
де на гербі твоїм печать:
"Вперед, нахабство!".
Немає жодного раба,
щоб бився чемно...
- за себе ? - ні, а за цара
мокви едема.;
Твоя говірка - від оков -
тюремна феня.
В моєму гроні чистих мов
принаймі жменя.
;Твоя ідея - грабежі,
моя - мандрівка.
Побачимось на рубежі.
Олекса Квітка.

світлина: Федір Кричевський. Триптих "Життя. (Кохання.Сім'я.Повернення). 1927.

***

Ви пам'ятаєте про завтра,
коли ми раптом не мовчали,
коли перекривали зябри
червоно-сині комісари,
і перев'язували долі
у гудзь потилиць до потилиць,
щоб ми за пострілом, в судомі,
один до одного тіснились ?
Ви пам'ятаєте, як після
такої страти ми співали,
за кожним словом кожній пісні
ми, посуваючи за хмари,
ізнов писали, доки крові
на вістрі пензля вистачало
на думки лірника чудові,
і, написавши, воскресали...

***

Холодна ніч в оточенні із ватр.
На сцені принц, майданом череватий.
Життя двобій, лиш іноді театр.
Але про це не варто промовчати.
Без почуттів ми падаєм в бескед.
Не обідніє думками багатий,
Став поминальним зручення букет.
Але про це не варто промовчати.
Перед фіналом не завжди антракт.
У чатування присмак гіркуватий.
Після вистави ти шепнула: - так.
Але про це вартує промовчати.

світлина: Олександр Мурашко. Карусель. 1906

***

Сніги ідуть, сніги ідуть, вже по коліна.
Не до снаги снігам любов, не докорінна.
Ченці-тополі снігову вдягають ризу.
Благає серце пічкура додати хмизу.
Не знайде око навкруги рудої миші,
не уловимі голоси у сніжній тиші.
Нехай ідуть сніги, ведуть, аж до могили,
хай засипають мішуру, що ми лишили.;
Снігам давати відкоша, давати відсіч,
готова зваблена душа душею в північ.
Сніги ідуть, сніги ідуть, вже по коліна.
Не до снаги снігам любов, не докорінна.

світлина: Олександр Мурашко. Зима. 1905.

***

Ніч Віфлеємська у зоряним светрику.
Світло розсіяне над каганцем.
Шиє рука про народження метрику,
ніби роман зі щасливим кінцем.
Перша опівніч, до ранку останняя
нитка червона в узорі шиття.
Вирва безсмертя помежі коханими.
Ладам до краю бракує життя.
Кров не водиця, війна не побачення.
Доля дитини в прицілі нікчем.
Через століття і так необачливо
став Маріуполем той Віфлеєм.
За журавлів, за гаї над озерами,
за Україну, за кожне сільце,
шиє Марія кривавими нервами,
а на руці удовине кільце.
світлина: Олександр Охапкін. Ікона Криворівненської Божої Матері

***

Замало фарби для тепла. Блідна
на полотні художника палітра.
Всього два кольори ця таця поглина:
живе і мертве, чахле і заквітле .
У білої хмарини темна тінь.
За димними туманами просвіток.
Шукай, знайди на спалі, опостінь,
блискучі цяточки простих леліток.
Доколи не закінчиться війна
м'яким теплом опаленого літа
триматимусь за тінь твою, вона
єдиний доказ єдності зі світом.
Малюй, митець, зухвало так, спроквола,
як віхолa тепло переборолa.
світлина: Микола Ярошенко. У теплих краях. 1890.

***

Тугі рамена подорожніх
у холоднечу проростая,
тримають дуги небокрая,
тотожно долі ми навзаєм
виборюємо і кохаєм,
і перемир'я неспроможне,
коли стоїш на півдороги
поміж відлигою і громом,
а із минулого не боги,
а зорі дивляться услід,
як ці вірші - пустопорожньо,
від краю всесвіту до краю
самопосвяти в мари раю
де навіть сорому немає.
Коли своїй душі хозяїн,
любов в житті, мов подорожник,
і проводжає і лікує,
містифікує - аллілуйя !
І безліч раз твої надії
даремно вабить небозвід.

світлина: Микола Пимоненко. Ідилія. 1908.
до відома - хлопчик незрячий...

***

Життя така двоїста штука -
не встигло дати, вже бере,
і тихо, тихо так шушука,
немовби вітер між дерев.
Яке тонке хитросплетіння.
Живи, закохуйся, кохай.
Вирощуй квітку із насіння,
не задля пустощів бодай.
Діли життя своє і ліжко
наполовину двох часток,
і поміж ділом, так, побіжно,
останній пригуби ковток.
Не віднайти живого свідка
в куті глухому перехресть.
Лише на підвіконні квітка
розділить навпіл навiть смерть.
світлини: Тетяна Яблонська. Ранок. 1954
Микола Ярошенко. Провів. 1891

***

Прощайте, прощайте, прощайте,
за дні, що лишилися в сні.
Ночівлі без снів, прощавайте,
неспівані думки-пісні.
Пробач мені, люба, кохана,
за мальви розквітлі в саду,
за рани, сполохані рани,
у серці твоїм. На біду,
ні сіло ні пало, неждано,
настала година сумна.
Прощають і тато, і мамо,
лише не прощає війна.
Від мальви, від серця, від хати
полохайте чорних птахів.
Кохайте, кохайте, кохайте,
Мамай як кохати навчив.
Ні з того ні з сього, ні з дива,
не стане добра на землі.
Ти бачиш, цвіте Україна,
ти бачиш, летять журавлі.
Прощайте, прощайте... Прощайте.

***

Я отримав наказ боронити рубіж,
не мамаєв курган, а Маленьку Висотку,
поміж двох бліндажів, непокорами між,
і себе не згубити, як в мотлосі голку.
Я отримав наказ в ясну ніч на Різдво,
аби злий басурман безталання не скоїв.
І ми дружньо зійшли на позицію втрьох:
я і мій кулемет і бляшанка набоїв.
О, яка та була , доріздвяная ніч !
Як дзвеніла душа і жеврілися зорі !
А опівночі град полетів увсібіч,
щоб стрягнути у скроні, як шипик терновий.
Тільки вщух бій ракет, басурманин поліз
на мою висоту, як жебрак на монетку.
Позаріз не пустити його, позаріз.
І я тиснув в упор кулеметну гашетку.
Як останній набій віднайшов свою ціль,
я у серці відчув від осколка зомління.
Я отримав наказ і упорав суціль.
Геть не буде Різдва без доби Воскресіння.
І я вмить пригадав задля чого я жив,
і для чого стоїть Володимирська гірка.
І залишились вдвох поміж тих бліндажів
і моя висота і Народження зірка.

***

Проспівала і замовкла соловейкова соловка.
Пам'ятає - прилітала помолитись в Соловки.
Там хрести стоять пожовклі. І земля від болю вогка.
Прозябають без орала по землі дощовики.
Поміж ворогом і нами по Дніпру пливуть тумани.
Налаштовує піхота переправу на Дніпрі.
Досить гнути харамана про один народ і манну.
Вже постали до роботи морпіхоти веслярі.
Як халяву до головки шиє справи хутко, ловко
чорний ворон лихоноша проти "Бунта" Куліша.
На Дніпрі стоїть Каховка - нам зовиця, вам золовка.
Най повернеться до коша відчайдухова душа.

світлина: Микола Куліш.

***

Бахмут, бліндаж, замерзлий тепловізор.
Дві сотні метрів - орківський десант.
Не за та таку війну співав з екрана Візбор.
Не для таких боїв потрібен секундант.
Немає честі, гідності, шаноби,
у цього війська імені нема,
орда орді споріднена по крові,
замість хоругв криваві знамена.
Нехай від броника скемлять рамена,
багно суглоби сковує ущерть,
рука у горло вчепиться напевно,
ніж із ногайцями підпише шерть.
Реве Дніпро і рветься за пороги.
На вістрі шаблі козака душа
так заспіва, що зріже чорту роги
і повернеться вуй до лемеша.

***

Ремство.

Не кожним днем, але щоночі,
поза'очі, опівночі, у сні,
спадають на думки слова пророчі,
неначе комір шиї - затісні
для того, щоб запам'ятати,
занотувати римою у вірш.
Несамовитим від такої втрати,
отямитись не має гірше ніж.

***

Червоніє сніг від фарби крапель.
Не сочиться, падає підряд,
як по черзі, із смертельних стапель,
в нове серце падає cнаряд.
Не почує сніжних клаптів плеску
мовчазлива глибина пустель.
По собі життя лишає фреску,
що не міг лишити Рафаель.
Не встигає парох у капличку
на останній помин бідолах.
На вербі снігур - вродлива птичка -
відспіває душі у віршах.

світлина: Рафаель Сантіс. Мадонна Грандука. 1500-ті.

***

Повітря журавлю, що мурашні твердінь.
Не зволікай. Шукай подібності в різниці.
Смакуй знекровлення на смак і віднайди,
що кожен журавель в прицілі у рушниці.
За вогнищ жевриво посватай свою суть -
і кожну мить переживай життя вдовиці.
Викажчик-учень поцілує - понесуть
уже затушканим в лахміття плащаниці.
Оспалим мальвам після зливи відійти.
У млявим відчаї лише покотиполе -
віддасть новопосталому свої гріхи
і без мозолів загребе собі стодоли.
Лукавий найманець, розбійник, підлий час,
дарує день новий, надіями сповитий,
щоби опівночі пригубити на раз,
на два - це несвідоме немовля убити.
Не після смерті, звісно, ад, під час життя,
в якому ніч - для перевтілення Вальгалла.
Лише самоповага - шлях без вороття.
Лише звитяга у розпачливих зухвала.
Байдужим здатится без боротьби - ганьба.
Де вольниця - розмай буяє і без зілля.
Це мурашні повзти, а журавлям - доба
крилом тримати небо від війни свавілля.

світлина: Микола Пимоненко. Перед грозою. 1906.

***

Небом, житом і вітрами
між боями, в час спочину,
намалюй, художник правний,
намалюй мою дівчину.
Щоб без зайвої принади
вийшов образ на картині,
не цурайся від поради,
уяви мою газдиню:
заспіває - мов струмочок,
усміхнеться - без полуди,
квіти ніжні у віночку,
і ще більш ніжніші груди,
плавні руки, ним напевно
заздрять віти у тополі,
і круті в спідниці стегна,
і ще більш крутіша воля.
Перемішуй намистини -
фарби в срібному цеберці.
Я візьму твою світлину,
покладу собі у серце.

Світлина: Микола Ярошенко. Ескіз до картини "Влітку"

***

Не квапливо так, потрошку,
гасне пломінь свіч.
На зірницю дьогтю ложку
заливає ніч.
Женчик-місяць, гайдабура,
де ти є, - в імлі...
Невід'ємної зажури
відбиття в вікні.
Квіточка на підвіконні.
Ніжний віолет.
Назбирають очі сонні
пролісковий мед.
Наче сон імла розтане.
і сніги зійдуть.
А зажурення кайдани
не відпустять грудь.

Світлина: Mikalojus Konstantinas ;iurlionis. Дружба. 1907

***

Лежебока місяць в піднебесній стрісі,
а навколо зорі. Диво ані руш.
Спочиває земле у рахманній втісі
і душа воліє до душі чимдуж.
Ох, не випадково червоніють грона
моє серце знає, хочеш вір-не-вір,
чорноброву знову я побачу скоро,
обійму дівчину я на фоні гір.
світлина: Андрій Коцка. Дівчина на фоні гір.

***

Перед Різдвом найдовша ніч,
і в Ірпіні і Віфлеємі,
воли жують, волхви на стріч
життю несуть дари окремі.
Природа наче завмира...
Ві сні народжуються мрії,
минає вчора і нова
епоха піднімає вії.
А в бліндажі горить свіча
iз протитанкової гільзи.
А в Ірпіні не спить дівча.
І чорний сніг лежить на призьбі.
А завтра новий вічний бій
новий Христос завдасть хурдизі
аби плече торкалось вій.
Ось український катехізис.
"Оксана" (Із повесті М.В.Гоголя "Нічь перед Різдвом"), Харитон Платонов, 1888

***

Візьми до тями на останнє,
плешивий цар щурів-заброд:
Не приживатимуть у стайні
ні птах, ні мова, ні народ.
Як гідність є - єдиний вибір,
на змоги дві одна печать:
чи журавля полiт у вирій,
чи сіять хліб і хліб збирать.

світлина: Ростислав Воронко. Журавлі. Керамічне панно.

***

Високогідно виднокола,
на противагу від задух,
лунає Бах у млi костьола,
здіймає непохитний дух.
Іде війна. Зима і віти
скував льодовий ожелест.
Чи можуть душу прихистити
твоя любов і мідний хрест.
Чи годі сили в літургії
позбутися від половчан.
Несуть молитви до Марії
серця знекровлені прочан.
А там, в окопі, під Бахмутом
ні відпочинку, ні журби,
і з пеклом бьються, аби бути,
герої нашої доби.

***

Вітер доволі юний буянить морями доки
сполом повстануть дюни.
Чюрльоніс. Соната. Строки.
Море плекає сушу. Хизується ревно вітер.
Бути, як дюни, мушу.
Чюрльоніс. Соната. Жити.
Місяця жовте око, вічність за вітром оре.
Зорі саджає спокій.
Чюрльоніс. Соната. Море.
Лиха єдина крапля робить сумління щирим.
Очі, як два багаття.
Велетень. Море. Диво.

***

Цикл Жанна Д'Арк

Сліпий так явно чує голоси.
Німому око не замилиш...
До цілі ледь не вистачить версти
і в самоті скучає фініш.
;Корона тисне дужче за вериг,
авже ж її не розірвати,
і ось, розп'яття - кращий оберіг
для проклятих і для проклятих.
У Попелюшки руки мов люшня*.
Лиш видихне і знов готова
удосталь вирити для короля
м'яких стільців - купин кротових*.
А ти присядь, король, відпочивай.
Далекий шлях від Азенкура
до полум'я, що запалив Руан.
Надалі - слава ! Не зажура...

* - дерев'яна деталь, яка зв'язує вісь воза з полудрабком
;* - here on this molehill I sit me down. Shakespeare. Henry VI. Act 2.Scene 5.
світлина: Говард Пайл (Howard Pyle). Жанна Д'арк у в'язниці. 1911 (?)

***

дума Жанни напередодні страти (30 травня 1431 р.)

На ніч у лузі травневому затишно.
Чутно, як місяць пливе.
Час моїм мріям збуватися пташкою
в небо нічне.
Ніч - моя матінко з тихою вдачею,
не умалити краси.
Час запитати себе необачливо:
- хто ти єси ?
Нічка сягає від краю до обрію,
наче хода у сліпця.
Будь, моя мрія, такою хороброю,
аж до кінця.
Дай мені, ніченько, в тебе навчитися
вічно кохати лиш мить,
і на світанку у світ розчинитися,
хай пощастить.
Чую, близенько вже божиї янголи,
як оксамит голоси.
Знаю, що трави свої вже доглянули
краплі роси.

світлина:
Чарльз Фредерік Голді (англ. Charles Frederick Goldie; нар. 20 жовтня 1870, Окленд — пом. 11 липня 1947, Окленд) — новозеландський художник. Жанна Д'Арк. 1896 р., Париж.

***

Палає ніч. Зоря переддосвітня.
В огні Попасна і Борзна.
Кому триденна, а кому столітня,
на схід від Франції війна.
Давно оплакана і спить Лаура.
Не виліковують слова.
А Notre-Dame de Boutcha Азенкуру
чи брат по крові, чи вдова. *
Палають села, душі від огуди
в краю смарагдових смерек.
Не помічаєш, друже? Далі буде.
За Маріуполем Дюнкерк.
Комусь історія - лише сторінка,
перегорнув - новий сюжет,
мені ж вона - моєї українки
без сліз і в посмішці портрет.

світлина: William Cave Thomas. Petrarch' First Sight of Laura (Перший погляд Петрарки до Лаури)
* Нотр Дам (Notre Dame) це французький вислів, який у буквальному перекладі означає «наша дама» чи «наша леді», тобто жіночого роду. Слово "собор" - cath;drale; - не звучить у повсякденній та загальновживаній назві Собора Паризької Божої Матері французською мовою, але також відноситься до жіночого роду у французській мові, на відміну від української, де має чоловічий рід.

***

Останній довід королів -
гармата часто, зрідка диво.
Героїв - Франції синів -
хоч гать гати, єдина - Діва.
Коли навала так міцна,
а бранців короля чимало,
сідає жінка на коня
і відкидається навала.
Напередодні лошаки
лиш бачили її на спині.
Хоробрі нині пішаки
скандують вголос: Господиня!
Вартує подвигу життя.
Дівоцтва так жадає ватра.
І на її серцебиття
ніхто не вилив ані кварти.
І в кожнім серці-камінці
в соборі давньому Руана,
що ваблять сонця промінці,
лунає досі - Жанна, Жанна.
Сьогодні Франція - ось тут,
де біль, війна і Маріуполь,
де плаче Буча, а Бахмут
стоїть плече-в-плече докупи.
Злітають в небо прапори,
прострілені сльозяться фляги,
і нових Жанн до боротьби
запалюють її звитяги.

***

Як живина шитва калинового дива,
як в дюнах Паланги сосновиї вітри
так в серці кожного литовця - Україна,
так в українських жилах струмені Литви.
Аж ми один жмуток і ми єдина горстка
пшениці ярої і льону-довгунця,
і спільна доля нам пристала не солодка,
і наша воля гостра, наче серп женця.
Несуть уклін з Литви вітри до України
Північний вирій вабить віщіх журавлів.
А на снігу застигли ягоди калини.
І так близькі вогні литовських королів.

***

Я низько кланяюсь, тобі, додолу,
і обіймаю так, як тільки можу я,
як тільки здатна до такого зову,
прийми, почуй, допоможи мені Земля:
За волю Хортиці, за Січ, за мову,
За спів божниць і за церковний дзвін,
За журавля і Світязm і діброви,
За півня-глечика серед руїн.
За вікон світ і таїнство любові,
За широту безмежних оболонь,
За ясенів з тополями розмови,
За бризки райдуги з її долонь.
За очі Бучі, за дівочі брови,
За батьківську рибалку на Десні
За Маріуполя сталеві своди,
За кораблів гомінки голосні,
Я вимагаю, чи прошу суворо,
Чи на однім коліні заклинаю я,
Ти чуєш, Земле, хай ніколи знову,
Ти не відчуєш, Земле, чобіт москаля.

***

Ми будем жити, і буде віяти бузок,
ми будем жити,
серед второваних стежок,
ми будем жити, коли немає більше сил,
ми будем жити,
аби здіймався небосхил.
Ми будем жати пшениці ниви золоті
і біля хати
в;язати козуб з берести.
Ми будем жити, щоб шелестіли ясени,
ми будем пити
дощі прозорі і рясні,
ми будем знати що ми не зрадимо себе,
що наче мати,
нам Україна над усе,
ми будем жити в Каховці, Ніжині, Дніпрі,
ми будем бити
на кожнім клаптику землі
всіх недолугих заклято лютих ворогів,
аби злодюги
пізнали наш належний гнів,
ми будем жити, коли ми навіть і помрем,
але ніколи
не примiрятемо ярем.
Ми будем жити

***

про кохання

Він в окопі. Його поливають ворожі гармати.
Він підйому в атаку примарно відтягує мить.
Він кохає її. Він не вміє її не кохати.
Тільки марить, аби вона встигла його розлюбить
Ще задовго, задовго, і ще раз - задовго до мента,
Коли вуха почують "в атаку!" останній наказ.
Він готовий на все, і до страти, як вухо Вінсента,
Аби тільки вона розлюбила його воднораз.
Аби тільки атака наблизила до перемоги
Він закриє товариша серце своїми грудьми.
Вічну славу спіткають, він знає, солдати, не боги.
Він не хоче, щоб вічна любов увійшла в її сни.

***

Пам`ять. Чорна. Вирви, кручі.
Час, поділений на дріб.
Стали ясені плакучі
на краю безсонних діб.
Плач і маки нев;янучі.
Прямовисний в небо схід.
Нестерпиме небо Бучі.
Пам;ять. Чарка. Чорний хліб.

***

Шумить садок на березі ставка.
Ти чуєш, вересень, це я кохаю.
Віншуй у вирій журавлину зграю,
як виднокрай її журба тривка.
Таке коротке нам судилось літо.
Зате який же серпень був п`янкий.
Шумить бузок, на нім пожовклі квіти,
незрізані, як в серці біль щемкий.
На часі заморозь і коні в стайні
і під озимі брати лемеші.
На те і вересень, що не останній.
На те і мальви, щоб були вірші.
Шумлять сади, вітрами оповиті.
Несуть любов по всій землі вітри.
Такої більше не знайти на світі,
хоч всі ромашки тричі обірви.

***

По заповіту божого ченця,
замісто метушіння колотнечі,
йому давати корм для горобця,
і слухати, як горобець щебече.
Топтати ряст йому через віки,
за постанням до повної знемоги,
доколі сіль шляхетні чумаки
збиратимуть на зоряних дорогах.
Уздовж пересторогам божевіль,
чагарники розквітли в райських кущах.
Йому на серце брати віщій біль
і від знеболення писати вірша.

***

Бриджу, гидую, гребую.
Скверна, мерзота, гидь.
Лютістю превелебную
помсти шаную мить.
З богом молюся лагідно
вітру, імлі, хлющу.
Лисого біса праведно
збавлю. Занапащу
Чорта, щура, напасника.
Вижену звідусіль.
Не посромлюся пасткою.
Виклюю в очі. Гний.

***

Були зима, весна і літо.
Зійшли вітри, вода, сніги.
Лише не в;януть горецвіти
і сатаніють вороги.
Тратують жито танки, танки,
і скиглить ранена земля,
і б;ють по мальвах кулі, скалки,
і рветься в небо журавля.
Туга і сум по Україні.
Не більше їх, аніж шальги.
І в цьому неозорім гніві
кохання нищить ланцюги.

***

Журавлине танго

Коритися злодію годі. Щоб мальви розквітли в саду,
візьму вишиванку в червоній оздобі
на щастя, на бій, на війну.
Спитайте у понтійпілата, як істину гублять ущерть.
На стрісі лелека, поштарик кошлатий,
засватав у Сватові смерть.
Душа повертається, ніби в матусин садочок птахи.
У рідний садочок, ні Семіраміди,
на диво, лягають шляхи.
Сорочку у білій оздобі Матуся розшиє. У сні
дорога проляже, ще дальше, за сходи,
де вирій і де журавлі.
Літає весна над ланами, буяє у серці любов,
і квітнуть каштани містами-садами
і смерті немає, немов,
і квітнуть каштани містами-садами
і смерті немає, немов.

***

Подзвони мені, як можеш,
хоч на хвильку, подзвони.
Кожну мить чекаю, кожну
в павутинні тишини.
Бачу там, за видноколом,
спалахи височини.
Як не можеш телефоном -
жайвороном подзвони.
Як не можеш подзвонити,
напиши мені листа.
Принесе погожий вітер
сторінок твоїх півста.
Як не встигнеш написати
сотні, тисячі віршів,
через вибухи гармати,
хоч цидулку напиши.
Дай душі покоя сплеску,
най закінчиться двобій,
напиши хоч есемеску,
на два слова, що живий.

***

Нам наснага по душі і біда не коїться.
Наші руки - лемеші. Наші любі - горлиці.
Нам любити білий світ, день і нічь з сузір;ями
і до Спасу жати хліб, а до Паски сіяти.
Всі пороги навкруги подолаєм вільними.
Нам не страшні вороги разом з божевільними.
З нами небо і земля, журавлі і Хортиця,
з нами думи Кобзаря,
Бог і Богородиця.

***

Вітер листю непослух, покров облітає часто.
Диякон відкине воздух. Паска. Любов. Причастя.
Чуєш, як затремтіло. Грім середини травня.
В душу всіляється тіло. Дзвін. Благовіст. Кохання.
Згодом, напоготові віти - тернові віти.
Міцне окуття любові.
Узи несамовиті.

***

З кожною новою вирвою,
що поглинає храм,
вірую, чуєте, вірую -
вдесятеро віддам.
З кожним тривоги сполохом,
спалахом у пітьмі,
не переймаюсь острахом,
лиш наганяю гнів.
З кожним вікном спустошеним,
звідки яси не ллють,
я не стаю знеможеним -
вдесятеряю лють.
З кожною вбитою піснею,
як би той кат не хтів
в горло залити плісняву,
вдесятеряю спів.

***

Майорить зоря вечірня,
відзеркалює шляхи
від ночів;я до ночів;я.
Степ і небо. Сліпаки.
На пониззі знову вітер
сповиває осокір.
Загляни їм в очі, світе,
чорноті наперекір.
Най заглянеш - ужахнешся.
Дзвони серце відіб;є,
як побачиш у люстерці
відображення своє.
Скільки горя та недолі
в покалічених очах.
Скільки прагнення до волі.
Слід у слід їх не прочах.
Їм плести несамовито
колотнечу бездоріж,
мандрувати страшним світом
не на дотик, босоніж.

***

Повесні, повесні на Десні зажурились тополі,
безшелесні, ясні. Не на часі співати пісні.
Невесела зима відпускає поволі, поволі,
як мене чужина визволяє лише в напівсні.
Чужина, чужина, задарма ти мене нарядила
в чорне плаття журби і тумани сумної доби.
Най туман не мина, я, чимдалі, то марю мінливо,
як тополі густі шелестять наді мной на Десні.
На Десні, повесні ластів`ятко злітає до неба,
там нема чужини і там мріями вишита гладь,
там неначе у сні ошиваються луки квітнево,
і над ними на щастя шпичасті тополі шумлять.

***

Саломея

Твоя краса - мов рибака принада,
спочатку вабить, а затим у кіш,
в переплетіння, розчинитись між
пліток і пліток, суєслів і зради,
і позабути прізвище, імення.
в гуртожитку без божого кутка,
де так твоя робота кропітка -
пророчити минуле в сьогоденні
і рахувати до пришестя дні.
Ну, а мені ? Як жити ? А мені
тебе не вистачає навкруги,
на розі вулиці, дощу, епохи.
Тепер ти сон, на блюді у Солохи,
відтятої від слова голови.

***

Ох, не проста у волі доля. Неначе голуба крило,
то вилітає із долоні, то не піднімеш, мов цебро.
То невагома, як пилинка. то так прижме, хоч кіньми грай.
Авжеж, минає без зупинки, котить, котить життя-трамвай.
Самотна колія - дві рейки. Подоби дві. Одна любов.
Коли на волі соловейки їм не потрібно молитов.
Як б;ють не дзвони, а негода, не захистить скляне вікно.
Там є любов, де є свобода. Ще не пшениця - вже зерно.
Йому рости, рости поволі і вириватись із ярем,
щоб стати хвилею у полі і на причасті пластівцем.

***

Не буди ти мене, не буди,
від життя не буди, Гавриїлe.
Дай мені хоч відлуння доби,
прибери свої янгольські крила.
Вознесе капеллан Отче наш
в час, коли починаються днини.
Поміж мною і богом бліндаж,
а на серці - з тобою світлина.
В казанку закипає розмай, ч
умаки шпацерують шляхами.
Не чекай ти мене, не чекай,
не заваб до Різдва небесами.
Крига скресне і вщухнуть вітри,
поросте синім льохом стежина.
Не жури ти мене, не жури
за одну необачну сльозину.
Над рікою ранкова імла
завиває меандри Дністрові.
Не була ти мені, не була
так жадана, як нині, любове.

***

Вже не спиться. Не сниться весна.
Тільки серцe судомить мерщій
ненаситна війна.
Не зозуля - луна
від розриву - диктує вірші.
Окопалась у житі вiйна
сотнінадцять нескорених діб.
Скільки ще ця весна,
скільки вб;є ця весна,
лише ластівка знає в гнізді.
Перед наступом тиша така,
що ні бог не спасе, ні бліндаж.
Ця весна так тривка,
ця весна так тонка,
як в соборі готичнім вітраж
Двадцять третя на світі весна.
Першоцвіти застигли в льоду.
- Ти для чого, війна ?
- Ти навіщо, війна ?
- На біду, на біду, на біду.
П;є війна недозріле вино,
Найміцніше за узи ярма.
Ластів;ятко само,
в смутку б'ється в вікно.
Відпусти його, весно, дарма.

***

chastyti time

Коли замість меду тече молочай,
запечене небо і висохлі ружі,
останню надію на chastyti time,
плекають надмірно лише небайдужі.
От-от обірветься над прірвою плай,
раніше, ніж відлік відкриє зозуля.
Пульсують судини про chastyti time,
куранти на скронях, і жбухають кулі.
Куди більше рук, ніж пов;язаних стай
твердої пшениці, чи синього льону.
Кобзар заспіває і chastyti time
збирати чесноту в загони комоннi.
Коли ти обіймеш мене за плече
під плескіт живої води водограю,
і наша любов зажурчить, потече,
я тричі осанну тоді заспіваю:
chastyti time, chastyti time,
chastyti time.

***

Сьогодні ніч, як незбагненний біль.
Відпустить лиш на мить і так прошиє.
Так припече судома божевіль,
як Немовля з Мадонною у Шилє.
І ти не спиш. І ти іще живий.
Чи просто не навчився умирати.
Чи просто стиглий місяць восковий
щe не палає, як ліхтарик страти.
Як хочеш ти дізнатися, про що
болить цієї ночі незбагненно,
простибіг не проси собі щедрот,
лише комонно, вогненно, надхненно,
так просто оком в очі зазирни,
вперш Немовляті, а затим Мадонні,
і без останку в болі розчинись,
чи стань камінчиком на дні безодні.

***

За порогами сонце впало в море божевіль.
Промайнула і занепала доля мимовіль.
Як літала вона, літала - чайка - навкруги.
Їй було так всього замало, крім життя жаги.
Скільки раз танцювали "горлиць" правні козаки.
Більше себе бояться Хортиць чорта служаки.
На болоті не спить потвора, засипає біль.
Не відтяти руки від горла, дотягнутись тіль.
Крила чайку несуть угору, аж за небокрай.
Не засіяти в нас покору, скільки не лякай.

***

Які дива, які ужинки.
Зимовий мед підсніжних сцилл,
збирають льодовиті бджілки
в оголених лісах довкіл
і давниною оповитих
і в павутинні срібних мрій.
Як не знайде завади вітер,
не заспокоїться мерщій.
Як пролісок із цибулини
зимову кригу пробива,
так і любов із серцевини
дає повітря для крила.
Якби життя складали зими, зими,
як сумували б журавлі і рими.

***

Не божеволіють зненацька. Так просто бог не відпуска.
Навіть, коли уже вар;ятьска, вона ще божеська душа.
Лише орда тече прожогом. Не переможе досхочу,
доколі душі чисті з богом єднають струмені дощу.
Доколі пламеніють мальви і в серці теплиться вогонь
тужавий, стусовий, стожальний - розсудок лине до бездонь.
А, десь, на перехрестях голих, де точок зору геть нема,
так безнадійно, так прокволо нуда блаженних обніма.

***
пам`яті Ольги Сімонової "Сімби"

... у грудях стало важко, важко.
Не видихнеш і не вдихнеш.
Де ти тепер співуча пташко,
кого відспівуєш уперш.
Ще як життя несправедливе.
Яка зрадлива штука смерть.
Одне пройде, неначе злива.
А інше висмокчить ущерть.
Буяла вишня і відквітла
тим вересневим вечірком,
коли ковток її повітря
залишився всього димком.
Сьогоднi, коли пусто в грудях,
і за останнім не ізнов,
не данину беруть полюддям,
її невтiшную любов...

***

Ворожіння

Нумо, вітер із Покуття, дай нам дорогу до кращої
долі. Сиві повісма опришків - льон майорить на вітру.
Голос козак на Пониззі почує трембіти прокволий -
холод сталевий від бартки в серці зазнає проклятий кат.
Мури високі кремлівські, одначе, не вищі за гори.
Най ворога схили Дніпрові зведуть нанівець в нікуди.
Кручі і луки, плаї і лани і гаї і пороги
наблизять героїв звитягу, присудять їм лагідних літ.

***

Про Геро та Леандера

Одвічний бій - наплив води штурмує скелю,
навала волн і сталість вапняка,
Ось нескінченність світу. Болеро Равеля.
Слизькі і гострі сходи маяка.
Давай, спіши, Геро. Додай віття в багаття.
Безмісячная ніч. Горни, Леандр, горни.
Оголена любов і зірване латаття.
Загас вогонь, Геро. Пірнай у буруни.

***

Публічний торг не має доброти,
коли краса не більше, ніж націнка
до панської спокуси наготи
душі живої, як в руці сніжинка.
Найважча ноша - це твоя ганьба,
хоча вона всього ефірна пляма,
не розгинає більше за горба
на зламаним хребті царя Пріама.
Пройде і штиль, і біль, і буревій.
Спіймати чайку неспроможні хвилі.
Нехай ти зраджений, але ж ти мій,
як зорепад на Спас на небосхилі.
Коли журба товста - кричать вуста,
і бризки слів лише луна в могилі.

***

Чи можу заспівати гімн тобі,
як ти моя найліпша половина,
коли твій посміх у моїм гербі,
і оберіг мені твоя світлина ?
Нарізно жити є один резон -
аби віддати кожному належне
і заробити право на полон
для себе в самоті, як світ, безмежній.
Прощай розлука, чорна із тортур,
сумне дозвілля щуплої свободи.
Руйнуй, кохання, недоступний мур,
черпай долонями зірок клейноди.
Через сніги і льодовиті океани
тобі, любов, тобі моя осанна.

***

Весною повінь на Десні,
пливуть і луки і причілки
і повертають уві сні
у повоєнні Новосілки.
Ще квітень сонцем не прибрав
переддосвітню холоднечу,
і журавлиця і журав
в гнізді насиджують малечу.
Тече Десна і сон тече.
Весіннє небо - синє, синє.
Шкарупу видавить плече.
і журавля політ постигне.
Вода нахлине і спаде,
зубрівка зацвіте по луках,
і так не поспіль, де-не-де,
душа з душею зашушука.

***

Прошу не цього вересня, прошу не цього.
Ще пошепки. Ще нанівець не випала шопта
і не готово серце дати відкупного
за спокій неприкаяних і зімкнені вуста.
Осіннюю журбу плекати не на часі,
коли аж до кісток трясуть ворожії вітри,
коли сам бог собі не знайде іпостасі,
прошу і перепрошую: зітри, зітри, зітри
мої гріхи, мій вересень, до серцевини,
до скиглих слів і пустоти гнізда неприйняття
і воз;єднай все неподільне воєдино,
в один жмуток: мене, кохання і життя.

***

Тужливо гра трембіта, тоскно.
Змішавсь і місяць і зірки.
Даси бджолі м;якого воску,
і мед отримаєш п;янкий.
Які плакучі іви віти.
Бджолу сумління жме густе.
Візьме пилок з горілих квітів
і буде мед гіркий зате.

***

На те і правда є, аби прийти повчасно,
коли вже клята лжа збирає бариші,
і чесне слово так залито рясно-рясно
шарами бруду скалоокої брехні.
На те і віра є, аби імла розтала,
і корабель пристав до нової землі,
і новий світ палав від блискітки кресала,
а мрії гинули у прирві веремій.
На те і є любов, аби журба співала,
аби одвічне "кру" і журавлі.
І невимовно, пошепки: - "прийди, кохано",
і громом відповідь: - "напевно, ні."
Часи для того, щоб п;ясти і красти,
голгофа є і воскресіння щоб
на їх вівтар устигнути завчасно
покласти віру, правду і любов.

***

Кружили журавлі над Бугом,
вода текла, а не часи.
Я був тобі найкращим другом,
а ти промінчиком яси.
Ми, як птахи жадали волі,
і ми були в пітьмі ночей
один у одного в полоні,
і вії лащили плече.
До мене ти і я до тебе,
як тополина до верби,
як за прогрішенням молебен,
пеклись любові, не згуби.
Нічого так і не змінилось,
буяє стерх і Буг тече,
за ним літа течуть на виріст,
лише не вабить вій плече.

***
про оцелота, або лихо ходить тихо,тихо

Не буди біду в дивному саду,
як розбудиш враз погубиш
голову свою.
Не шукай скорбот, невеселих нот.
Лихо ходить тихо тихо,
наче оцелот.
Не волай на злам, не про те журба.
Тиха втіха білих віхол -
яблунь ворожба.
Ось упала тінь, всупереч імлі,
ця пелюстка - білий згусток
щему на землі.

***

Не шлях важкий, а ноша на плечах.
Коли мандруєш від один до разом,
знайти у точці відліку свій страх
вдається ліпше, ніж кільце з алмазом.
А ти іди, іди, не зволікай,
не довіряй дарма пересторогам,
свої боки пришпорюй, не коня
жени, годуй підборами дорогу.
Ніщо твій невід - шаль, пустишка, пшик,
нитками куцими він зітканий із тебе.
Навздожене часи твій Чортомлик,
віднайде зиск пірнач між ребер.
Ріка тече і віддаляє береги.
Не відокремити кохання від журби.

***

Назбирався дідько до Печерських круч
визволяти ? - красти ! - да нашвидкоруч.
Заховав мармизу за поштивий штиль,
Причепив за роги доброчинця бриль,
закрутив шарманку, ох, за "руській мір",
ниций нечупара, неохайний чмир.
Думав чорт урвати за Дніпром ясир -
із хвостом поринув у дніпровий вир.
Говорив же бісу один сивий вуй:
- не буди біду ти. Розбудив, бідуй.
Знають атамани найшляхетну річ -
лупцювати сполом біса увсебіч.
Не буди біду ти в дивному саду,
як розбудиш, так погубиш
голову свою.

***

Вже сивина на скронях і голова хмільна,
замісто снів - безсоння, взамін пісень - луна,
вже забуваю більше, ніж бачу нових див,
а вітер ще колише ту вербу, що любив
поодинокий ясен з околиці села,
про нього: - милий блазень, так думала верба.
О, як нестерпно прикро ковтати трутизну,
коли у мрії викрав чагар оту княжну.

***

Степами, луками, шляхами
серед покинутих могил,
під скрип чумацької мажари
наздогоняю небосхил.
В калюжі - ліпшому свічаді,
збираю виблиски зірок.
О, ці вабливі зорепади.
О, ці принади заморок.
Володар літ і женчик - серпень -
моїй дружині любчик, брат.
Тасьма до самих кревних зведень
двобій елегій і гармат.
Короткі ночі, довгі днини
життя струмить із соломини,
лише кохання б;є взахлин.
Ось мій часопис, часоплин.
Ось і серпневий вечір. Тиша
і зачарована Десна.
Душа стає на вік мудріша.
I не стишається війна.

***

Класична музика. Війна.
Дві протилежності причастя.
Тремтить за вибухом струна.
Тополі падають шпичасті.
Глухий, як Людвіг, старий лох,
не пізнає себе в свічаді,
a піаніст, спустившись в льох,
не чує коди канонади.
Натомість музики на двох
і замість колисанки чути
симфонію нічних тривог
і вокаліз осмути.

***

Із долини до вершини
не примари, а плаї.
А у дикої шипшини
квіти менші за шипи.
Коло ватри коломийка.
Зорі - блискітки вогню.
a трембіта не сопілка,
не любов співа - журбу.
Зеленіють диво-дивні
на медовий спас сади,
a в весільній сорочині
не мене чекаєш ти.
До заплави з верховини
струменіють ручаї.
По моїй долинi нині
жене вітер кураї.

***

Тягучий серпень, як густа камедь,
тече по слупах виточених вишень,
і покаянням сповнений ущерть
протяжно вторить: - грішен, грішен, грішен...
Багатозгубний, триклятущий гріх -
гилить по цноті ніжності вишневій.
Від прочування долі до зловтіх
не серпню дякуй, друже, віршареві.
Це він - твій сум, твій біль - сліпий віршар !
Це він з пером, серпом - твоє сумління,
непевна тінь твоїх нічних примар,
жага і хіть вишневого коріння.
Він і породить і на мед зіллє,
небесноокий серпень, сомельє.

***

Томливо так на серці, млосно від необачливих принад,
і тиша б'є многоголосно, як в ніч серпневу зорепад,
і з ними падають принади і барви зваблюють левкас,
і замість гвалту - серенади і замість бомб - медовий спас.
Так завіщав нам Коношевич, без своєвольства, а з умом,
в простому шанувати велич, любити шаблю і псалом,
а дідька з Сходу зневажати, бо він навісний курокрад,
і щоби брат стояв за брата без необачливих принад.

***

Сідає Сонце за Сінаєм
в підніжжі Божої гори,
і старий біль не засинає,
а розгортає прапори.
Стає надмірно недостатньо
моїй душі питимих душ
і, як знайду одну, розп;яття
скандують хором: "ані руш".
Зерно весь час росте в полові.
Ікона має свій оклад.
І тільки в голої любові
споконвіків один наряд.
Два береги, два незнайомці,
ріка між ними - неборак.
Назустріч призахідне сонце
воліє вирватись навспак,
як запорожець за Дунаєм –
от неприкаяна душа !
Але ж, як б;ється, як кохає
Одарку, шаблю і лоша.

***

Яка прозора темінь, який глибокий день.
Співає зяблик-легінь. Дзелень, дзелень, дзелень.
Серпи зігріє серпень і охолодить дощ.
Час віщих неповернень і Маковія прощ.
Ласкавий сізар, Август, прости мені, пробач
за перезрілий аргус за спів, за сум, за плач.
Настане осінь тьмава, забрижиться вода,
і відцвіте купава і зяблик не співа.

***
Азову

Шалій, Еней, шалій. Не зволікай
осатанітися. По групі крові
не відрізниш Оленівки від Трої.
Хто сіє біль - пожне ганьби врожай.
Яка у них була жага... Утім,
тому ця погань є, що б;є підступно,
коли вночі лиш плескіт плітки чутно,
та бачить сни душа про отчий дім.
Наскільки ж той жовнір гідка потвора,
як ниций морок прагне чорноти,
як шаленіє ворог від чоти,
ще як беззбройного боїться свора.
Ще як співають думи кобзарі
за вище неба журавлину зграю...
Не вірю аду я, не вірю раю,
оба Еней, між нами, на землі.
Прошу тебе, Енею, гайдабура,
дай люльці нетривалий перекур,
звари шурпу із двоголових кур,
щура най вдосталь нагодує джура.

***

Замилюй очі, вуха приголуб
собі медоголосою брехнею.
На вістрі у кохання ясна лють
ввижається отруйною іржею.
Не будь вівцею, так і вовк не з;їсть.
Як затремтиш перед убранням ночі,
тоді пізнаєш, нежаданий гість,
і щиру злість, і "пестощі" дівочі.
Змете на діл тебе космічний дим
із вишини захопленого згірка.
Чим більше в сяйві зірки самоти,
тим більше оку недосяжна зірка.
Дві одинокості поєднує безмежність.
В калині гроно набуває незалежність.

***

колискова воєнного часу
до Ольжиного дня

Ой ти краля, ляля, лялечко,
мого пана панна, панночка,
доня моя, Оля, Олечко,
ти не спи, дивись в віконечко.
Бачиш - темрява дочасная,
зачорніла світ нещасная,
зникли зіроньки за пасткою,
князя-місяца нема.
Ще тобі не спати, ясочко,
дочекатися, русявочко.
Повернеться скоро таточко,
свято буде недарма.
Ти не спи, не спи, невтішная,
бути вітру ще горішньому,
ой, летить до нас страховище,
і дзвонить дзвонар - у сховище.
Незабаром, незабаром,
розжене твій тато хмари,
відіб;є наш пан навалу,
відіспімося до дзусь.
Б;є дзвіночок на дзвіниці,
ця тривога не марниця,
зволікати не годиться.
- Не боїшся ? - Не боюсь.
Ой ти доля, Оля, Олечко,
моє серце, моє сонечко.
Вже приспала тьма ворожая
вже тривога відійшла.
Вже ти скучила за казками
із щасливими розв;язками,
там де зорі ваблять ласками
чумаченьків край села.
Ось і місяць - князь над зорями,
ось рілля стоїть розорана,
Доля вольниці не здолана.
Воля дужча ніж тюрма.
Спи, моя хороша, ясочка,
ангелочок, ангеляточко.
Повернувся інший таточко.
Князя нашого нема.

***

про гроно

Через ниви в чорнім диму,
через небо в чорнім диму,
не прийму я тебе, не прийму,
без червоного чорний колір.
Обміліла моя глибина,
захопила її чужина,
і в судинах одна мілина,
коли серце тремтить в судомі.
І лелечі зіб;ються в ключі,
і мине суховій, а дощі
по Іллі будуть лити вночі
і наповнювати оболоні.
Як не відчаї, а ручаї
стрімголов потечуть до гаїв,
я знайду чумакові плаї
і червону калину у гроні.

***

Жени мене, жени, безжальний час,
жени аж до пустельної облоги.
Не відкладай, пустеля, водночас,
моїй самотності важких пологів.
Коли кохання вийде із журби
не озирнеться соняшника коло
на промінь Сонця. Посеред юрми
живих мерців не заспіваю соло.
Коли знайду в душі передчуття,
вкраду твого вагання ниций вжиток.
Як сам собі напасник і суддя
не може бути невідмовним вирок.
Законів вдосталь, щоб ловити гав.
Немає жодного, щоб ти кохав.

***

Там де синi гори - рути.
Червоніє таїна.
Від покуси до покути
лише літера одна.
День за днем. Перегортає.
На Іллі перегорне.
Заведе подалі плаю
непокоєння хмільне.
Гей, трембіта, гей, невтішна.
Годі тільки про сумне.
Най би там чого не вийшло,
що ніколи не мине.
Що віддав, оте і маю,
від наснаги до нудьги.
Викуєш мені, ковалю,
на півщастя півдуги ?

***

Не вище небо. Небо глибше.
Ще більше тла на полотно.
Розбите серце, наче скло,
як той етюд, не перепишуть.
Хто обіцяли ті і зникли.
Доколі є сердцебиття,
марнуй, художнику, життя,
малюй, доколе не засипле
снаряд мистецтво. Світ відлюдний.
Коли закінчились бої
лежали фарби на землі,
стояв похилений етюдник,
на нім життя ескіз і пензель.
Лишив художник свій портрет.
Війна доповнила сюжет
кривавим згустком. Підпис. Вензель.

***

Знадвору приспа де причілок червоним вкрита хідником.
За воскресінням - понеділок. Одне до одного, рядком.
Як з жорна випаде порплиця- цюк-цюк, ще цюк-і все гаразд.
Перекладати не годиться, у множини немає газд.
Вся Україна - ось наш газда. Володар взяв одвічний хрест
заради далечі, не згаду, тодi за кожного воскрес.
І в кожній хаті, і в оселі і божий є і бабин кут.
Якого біса той Ємеля мені усучує хомут ?
Мерзотнику і покуть по*уй. З пацючим рилом азіят
вклоняється чортополоху. Ох, чи за кожного розп;ят...
Ошую Гест, із московитів, чий любий спів - собачий лай.
Молись чортам. Несамовито. В аду. Московію спасай.

***

Був день, як день, той край весни, тридцятотравень.
Студент-художник малював життя ескіз,
ранковий аромат із дворових кав’ярень
аж догори здіймав Андріївський узвіз.
Я плентався один, бруківкою, поволі,
подарував студент один ескіз дарма,
коли мені назустріч промайнула доля,
і незнайомка оком тільки повела.
Ми розійшлись на вік за Боричевим током,
розлуку в дзвін переливали Флор і Лавр,
як їм завіщано було отим пророком,
що малював майбутнє розмаїттям барв.
Той день минув. Давно ескіз покрився пилом.
Дощі бруківкої збігають восени,
і чорно-білий кадр, розписаний чорнилом,
німим кіно стоїть в моїм застиглим сні.
Праворуч Ельсінор, ліворуч Пирогоща,
між ними порожня, така, хоч кіньми грай.
Не освіжить імла того кохання мощі.
Котить, котить в депо дванадцятий трамвай.

***

Милує око глядачу природа.
Не зупинити нескінченний ряд
її красот. Але найперша врода -
духмяний квіт живих троянд.
В одному два. Як в поцілунку губи.
До снів відносить і на скін вража.
Як та любов: - кохана, - любий,
троянди пахощі - сама душа.
Звитяг і злочинів невловний свідок
хай збереже бутона дух п;янкий,
нехай різьбар у затишку криївок
залишить в сріблі спогад дорогий.
Тоді пелюсток подихи і звиви
врятують світ і серце від могили.

***

Ще чотири години до ранку.
Все тихіше співа Христинок
недосяжну свою забаганку -
поодинці лишитись удвох.
Знову сон і любов несумісні,
і туман обіймає, не ти,
і ми чуємо, десь на узліссі,
як по рейках стучать поїзди.
Ледь потріскує ніч у багатті,
і я більше себе не боюсь.
Зацілую у самопосвяті !
Ну-ну, котику! Цур тобі, дзусь...

***

Буває так. За втомою дрімота,
а з нею забуття і довгий сон,
аж доки невідомая істота
не вшиє в нього, як рука в шеврон,
три нових слова, сенси, три резони,
стеблини різні, корінець один.
Пронизливий. Пронизаний. Низинний.
Як перший поцілунок, погляд, сплін.
І так було. І сон пішов, і янгол
віддав тривозі ранішній улов.
Забрав і червень наш і флер і танго,
три різних слова і одну любов.

***

І ще від снів не розродились гумна,
і тільки зеленіти почали лани,
а все тече ланами стигла Стугна,
і тужить горлиця і пишуться псалми.
На Трійцю кожен, хто з хрестом, апостол,
і всяк повіт плете вінки з гіллям живим,
і всяк повіт стає подібним просто
на стольний Київ-град, чи сам Єрусалим.
Весни дівоцтво цього дня знеможе,
щоби одужати за дзвоном дзвонарів,
і щоб Соборний, триєдиний Боже,
пахкий любисток "на кущу" зазеленів.
Клечає «кущ» кораліве намисто,
і так грайливо виступає черевик,
що буде жито колоситись чисто,
і у Марічки буде добрий чоловік.
На Трійцю кожна дівчина - Марія,
на свій вінок вповає більше над усe...
Бодай один із них затерновіє,
а ліпшого Дніпро до моря однесе.
І цього дня закінчиться морока,
і світом замандрує триєдиний Бог,
і зацвіте поділ Христовим оком,
і дев’ять сил мені надасть чортополох.

***

Вірте не вірте пересторогам
в Косові вітер чорний зі сходу.
В Косові квітень занапастився.
Північ на південь сплутали птиці.
В Косові осінь, квіти зів;яли.
Чуєте, ось він, місяць омани.
Полум;я промінь лине із поду.
В Косові повінь, ріки без броду.
Стали як злидні свайбові вильця.
В Косові квітень з осінню злився.
Щастя і лихо плентають поспіль.
В Косові стрихи - зоряна постіль.
Дав мені Боже зроду і досі,
най допоможе встояти Косів.
В Косові квітень. В Косові промінь.
В Косові вітер. В Косові гомін.
В Косові зливи. В Косові вірим -
вище за гори - пам;яті зорі.

***

Похреснику

Весна цього року за мить промайнула.
Для відліку точка-у-б;є навпростець.
Відносно окопа життя осавула
вміщається ледь у клітині реберць.
Замало навколо кохання святого.
Не Каїни живлять вогонь каяття.
І хлів запалає. Залишиться слово.
Щоденник, щонічник війни і життя.
Окрема сторінка в нім - коні в нічному.
Чотири, і червень, і чується: "чу".
Зірниця загасне і щастя гнідому -
носити похресника аж досхочу.

***

Є у Сонця небо, є і океан,
щоби мандрувати
де було вітрам.
Є у моря човен, а у нього кіль,
щоби за вітрами
плавати мерщій.
Є на Сонці плями, а в крамниці - крам,
щоби продавались
душі лихварям.
Є на світі серце, а у серці біль,
щоби співчувати
горю звідусіль.

***

Чи в того сила, хто гучніше бреше ?
Чи хвіст фазанiв саме красота ?
З останньою пелюсткою черешні,
що падає, зростає самота.
Як повесні співа в устах цівниця
і надає жертовності ночам
най доки серпень - пломенистий вбивця,
занапастить в журбу кохання крам.
Цвіте бриндуша лиш для Філомели
і ллється спів без меж, без зайвини.
Ох... Лине час так хутко і омели
на кожній гілці тяжать ясени,
лишають серце ліпшого уміння
плекати флер від першого квітіння.

***

Коли весь світ зі світлом розлучився,
всього за крок до світанкових врат,
облиш мене, невинного злочинця,
але не стань останньої із втрат,
останнєй краплей нинішнього суму
не стань, як після зливи суховій.
В оточенні задушливого тлуму
не зволікай самотності моїй.
Благаю так, як займані сміливці,
яким біда натиснула плече:
облиш із першим полум;ям зірниці,
коли плекає, більше, ніж пече,
і стане лихо вічного Ереба
лише відлунням небуття без тебе.

***

Де чорні небо, очі і вода,
серед порогів веремії правлять,
навзаводи часи біжать і пам;ять
небезпремінно їх наздогана,
там дух Сірка не осторонь, узбіч,
а з кожним вдихом в груди надихає
на вольницю від краю і до краю,
і в тулумбаси б;є на Чортомлицьку Січ.
Нема у світі краще ремесла,
там скаже люд, тендітний і кряжистий -
полоти в хлібі тирсу волосисту,
аби ковила геть не поросла.

***

Я бачу кучері дніпрових круч,
тучних дощів безмежні оболоні,
на південь в небі журавлиний ключ,
і журавлине "кру" стучить по скронях.
О, чужина, ти нескінченна ніч.
Не північ, ні, ти повноцінне горе,
моїх рамен ти кривина узбіч,
чужих очей ти порожня прозора.
І скільки ще зненацька, чужина,
ти зрадиш до смерті моїх героїв?
І скільки ще ти переплавиш на
нікчемний прах життів на втіху хвойді?
Я бачу діл і звивину ріки,
Хрещатий яр, Аскольдову могилу,
і як шитво дівочої руки
над рушником виспівує калину.

***

Коли фортуна спить, в презирстві від журби,
у повній самоті, знедоленим, я плачу,
оглухлі небеси зневажно навкруги
у відповідь мовчать, проклявши мою вдачу,
коли, як маятник часів, застигли терези,
не в силах вибрати яка дорожча чаша,
чи неба ближче глас, чи рідні голоси,
чи скит мистецтва, чи відчуження монаше,
я раптом згадую тебе, моя любов,
як жайворон, що на зорі у вись злітає
з похмурої землі - і новий Богослов
складає новий гімн для біженців із раю.
І всі штандарти і багатства королів
не варті жодного із наших вечорів.

***

Я перепрошую, і ти пробач.
Дві протилежності єднають сутність.
Звичайно лиш тягар своїх невдач
несуть порізно, без присутніх.
Любові дві народжують одне.
Два полюси єднає примусово
кохання вісь, доки не стане зле,
доки один до одного: - Любово...
Дивитись в очі, аби помічать
у відповідь очей твоїх незжурність,
аби хула любові, як печать,
не зрадила ні трепет губ, ні чуйність.
Віддай останнє із своїх крамниць -
та збережи лише кохання міць.

***

Окоп солдату - ніби храм,
співочі - дула від гармат -
провідники до перших брам -
комбат, наводчик, Йосафат.
Настав відбій, приспав вівтар
гвинтівок теплих частокіл.
Заснув солдат, вiйнi стоп-кадр.
Звучить музи;ка вищих кіл.
Най гримне бій! І гримнув бій,
як на органі мессу Бах.
І зла ракета, наче біль,
зірвала на божниці дах.
Сочився нотами напалм,
як Магдалинова сльоза,
і на розтоплений орган,
дощем наплинула зола.

***

Шумить, як вечір понад Кловом,
колосся букв і тихе слово.
Жовнір жадає стратить мову.
Ніколи знову, ніколи знову.
Ми сповивали землю голу,
щоб квітло поле волошкове.
Найкращі впали ниць додолу.
Ніколи знову, ніколи знову.
Не час тече, вода Дніпрова,
траву на луках жнуть медову.
І жме чоло вінок терновий.
Ніколи знову, ніколи знову.
Як талісман в руці фартовий
зітнем родзинку бурштинову -
і розіб;єм ворожу змову
і будем сполом, навіки сполом.

***

Понад садочками полиск виблискує,
знітились яблуні сиві з яси,
лиш оточилися парості списами.
Вічна молитва : "єси не єси".
Гнізда на слупі висвічує блискавка,
пестує мати пухке ластів;я,
всiх захиститиме ніжними крильцями.
Най би біда відійшла звідсіля.
Дай мені, боже, розсіяти темряву,
яблуням - квіту, крилу - вишини,
дай ми спокуси від райського дерева,
сили для себе моєї візьми.
Зіроньки в небі - як жито намелене,
дивляться в очі, немовби живі.
Падає квіточка з райського дерева,
біла пелюстка на чорній траві.

 ***

Півнеба світ, півнеба клято.
Життя з народження - війна.
І Бог єси, і мати у солдата,
а у матусі навіть сліз нема.
Рятуй мене, даруй мені, кохана,
омріяна, оспівана земля.
Звитяга, як і ти - обітована,
не задля згуби бороню рілля.
За Васильків, Ірпінь, за Маріуполь,
за журавлів - у небі небожат,
за погорілі ясени, як слупи,
і за повагу до людських нащад.
Рятуй мене, даруй мені, країно,
даруй і знай, що помсти не мине
ніякий кат, ні жодна нелюдина.
І слово сплати буде несумне.
Півнеба дим, півнеба свято.
І Бог єси для того, аби біль
від душ поранених відтяти,
і рідна мова чулась звідусіль.

***

Заснув козак на березі Азова,
на мить затишшя від війни заснув,
і бачить сон багатий, кольоровий,
як Києвом гуляє осавул.
Юрмить весна, десятотравень,
Хрещатиком каштани зацвіли,
і так пашіє з вуличних кав;ярень,
що ніздрі затремтіли уві сні.
Навколо люд. Приязний, гречний, чемний.
Добродії, дівчата, дітлахи.
І стало тепло, нескінченно тепло,
у сплячій осавуловій душі.
В такому чистому, як дощ, сумлінні,
аж до Майдану він шпацерував,
і видавалося серед цвітіння,
що сам Еней його поцілував.
Аж доки, ба... Нова у сні картина.
Прочухав очі, сплющені від чвар.
Де самий центр Майдану, там - клітина,
а в ній - опудало, московський цар.
Сидить на сідали в парадному мундирі,
з лайна корона на плішивому чолі,
до ніг прив;язані, неначе гирі,
по пуду три - чавунні "Кобзарі"!
Оце сидить той півень і читає -
про Україну, з виразом, авжеж
високими, виразними, словами
записано про небокрай без меж.
Уваги люд цару дарує мало.
Раз у клітині - хай собі сидить.
Хтось навіть пригощає ката салом.
Подасть - і охреститься в тую ж мить.
Хоч уві сні - не личить кирпу гнути.
З тим козаком так сподіваюсь я
прокинутись, аби лише збагнути,
що сон эси - самісенькая яв.

***

Чом же так мало для щастя днів заповідано нам?
Тільки зустрів і прощайся, тільки знайшов і віддай.
Синє на синьому - синє, чорне по чорному - зле.
Скільки ще божому Сину раз воскрісать? Де-не-де,
бачиш, та сама картина:хата і гай за селом,
в хаті одна Магдалина сум вишиває хрестом.
В небі блакить всеочисна, в серці журби відбиття.
Бачиш, то наша Вітчизна. Йосип, Марія, Дитя.
Десь, на далекому Сході, передостанній рубіж.
Годі коритися, годі. Стугна, Почайна, Трубіж -
давні Дніпровські притоки. Не пересохнути їм.
Гирла вирують глибокі, саме на тим і стоїм.
Очі дівочі в люстерку відображають весь світ.
Стрічка до стрічки - веселка, доля до долі - нарід.
В серці затісно для щастя. Гідність не знає границь.
Паска. Великдень. Причастя до незглибимих криниць.
Так-то все так, неодмінно, знову весна за вікном,
тільки свій сум Магдалина все вишиває хрестом...

***

Коли сурмач віддасть наказ
і просурмить грозу героям,
згадає пам'ять пару фраз
любві барочного гобоя.
І так залишиться моя
рілля неорана без ремства,
так божевілля вб;є сповна
на згин мене, затим мистецтво.
Так не закінчить Мессіан
симфонію Турангаліла,
і для загоєння від ран,
ті, що вціліли, недбайливо,
серед небес, де димарі
гармат затьмили тяжко око,
знайдуть промінчик від зорі,
такий безмежно одинокий.

***

Ми.

За вогнища та вівтарі ми лаштувались ланцюгами
і підіймали пустири новозавітними церквами,
i кам;яніли бурштини, із колоска вставали ниви
так принімали від землі ми заповіт до волі сивий.
За це огидна, зла орда нас лупцювала батогами,
квітучі ниви і міста ставали за ніч пустирами.
За краплі оцету ірги на губці, змоченій в фіалі,
за вогнища і вівтарі, ми, помиравши, воскресали.

***

Не дай ми, боже, божевілля.
не дай мені того безсилля,
коли згортається душа
без крил, без пам;яті, без роду,
коли живеш, як лиєш воду
в Дніпро з дірчавого ковша.
Не дай ми, боже, схаменутись,
спинити перекір на утиск
одвічно лютої орди
і в серці спокій очутіти.
За інші мрію заповіти -
без марнолюбства, без бути.
Я мрію, щоб ясніли зорі,
в нічному напасались коні,
і береги єднав Дніпро,
щоби сказилася навала,
і щоб по льолі шила ляля
своє калинове шитво.
Не дай ми, боже, помилитись.
Дай свіжості своєї, Світязь,
мені сьогодні на хресті.
Сьогодні хрест мій - Маріуполь,
щоб завтра вихиляти кухоль
з роси на ранішнім листі.

***

З останнім закатом
ні Сонце не згине,
ні пам'ять солдата,
ні клин журавлиний.
Лиш голос притихне,
і гай гомінливий
на зоряні примхи
приспить недбайливо.
Ми землю і голос
землі боронили.
Нестрачений колос
народжує ниви.
На спротив неволі
стоїть Маріуполь,
як доля до долі,
як жито докупи.
Час ницих принижень
і сутінок плине,
і прийде Великдень
на Київські схили.
Розвіються хмари,
і ворог загине,
під сяйвом Стожарів
назавжди віднині.

***

Верби, мої верби. Може, від журби
зацвіли до часу, як зійшли сніги,
і сіренькі бруньки в гроні вербенят
спокушають пальці до пухнастих цят.
Щоб зачервоніла ясно шелюга
ягоди калини до гілля додам.
Байдуже, що висох у калини сік,
головне, що волю він мені прирік.
У святковій сукні вийду край села,
де одвічно плаче над водой верба,
спокій де згубила і знайшла ганджу,
стрічкою лляною шутку пов’яжу.
І щоб новий вуйко з Сходу не проліз
однесу до церкви я той верболіз.
Най посвятить парох чемно оберіг,
не заступить ворог дикий на поріг

***

О, ниций скін, байдужливий до сліз,
я немовля сліпе в твоїй пустелі,
в моїх зіницях ти побачиш скрізь
принади світу в плині каруселі:
шляхетну міць в оточенні слабких,
одвічну глибину, заповнену плювками,
дівочу честь в чужих руках, липких,
і зарево із душ над Соловками.
Побачиш суть в одежі із драння,
і допит правди підлою брехнею,
і як покару відбувають на
межі небес із грішною землею.
Коли ти взяв - вже не існую я.
Доки живий - не бути під свічею.

***

Сурмить сурмач, прийшла біда, адже сумні часи настали,
чекістські нелюди нагани наводять прямо на людей.
Аж до небес той чутно біль і рветься серце, хоч із сталі,
коли мерзотні галагани вбивать кулями дітей.
Ти чуєш, кат, ти бачиш, кат - тут в кожнім камні б;ється серце,
як осокір один зарубиш - перед тобою встане гай.
Прийдуть часи, не будь-коли, і ця навала захлинеться,
і до останнього залишіть навіки наш родимий край.
Прийдуть часи, не навмання, коли імла і дим розтануть,
і ясні зорі засіяють і опритомніться пітьма.
Настане час, війна піде, най колоски зазеленіють,
і рани чорнозем загоїть і знов родитиме земля.
Прийдуть часи, не будь-коли, і ця навала захлинеться,
і до останнього залишіть навіки наш родимий край.
Придуть часи, не навмання, коли імла і дим розтануть,
і журавлі свою осанну по Україні вознесуть.

***

На те і скін, щоб гарячити звіра.
Коли ракета вщерть уразить церкву -
на сто уламків затвердіє віра.
Живий ніколи не позаздрить мертвим.
На те і звір, щоб хизуватись рам;ям.
Коли снаряд потрапить у книгарню -
на сто листочків розлетиться пам;ять.
Не заманити Дух в неволі стайню.
Не змити кров святой водой Йордана.
На те і хрестовина, щоб розп;яли.
І навіть на хресті жага жадана -
помститися на березі Каяли.
Так помстемося половців нащадкам,
гидкій орді невигаданих орків.
Відкинемо оцю навалу хватко
і попливуть Дніпром човни моторки,

***

Весняний дощ. Легкий. Квітневий.
І яв єси і пригортає сон.
Печерський гай. В гаю дерева,
а під ногами зозулястий льон.
Я в сні. Враховуючи досвід
душi самотньої, я в нім один,
без тіні, ще не час удосвіт
єднатися ужвою пуповин.
Дощ л’є. Нечутно. Неволого.
І сон зненацька причвалав.
Цей сон моя говiрка з Богом.
Така невигадана яв.
Тече по тротуарах Клова
дощу прозорого вода.
Трива безмовная розмова
аж досхочу. Аж до Різдва.
А там, ти ба, і Вознесіння.
Благая Вість, о, як же ти блага,
коли з гірчичного насіння
росте повічная журба.

***

Як співучо жила, співучо, як гостинно вона жила.
Як літали птахи над Бучей - наче мали по три крила.
Бачиш, світе, навала суча, навпіл неба бридка орда.
Проти морока встала Буча, щоб не схоплювалась біда.
Ластів'ятко зліта до кручі і співа в димовим імлі.
Чуєш, світе, то голос Бучі. Голос змучених з-під землі.
Куля в серці - така жагуча, а в потилиці - навпрошки.
На колінах тобі за Бучу, світе, довго іще повзти.
Московита орда, смердюча, лиє кров по землі без меж.
Кістка в горлі твойому - Буча. Задихнешся, не проковтнеш

***

Ох, як важко, жагуче важко, гірко дихати в кабалі.
Ох ти, пташко, питима пташко, височінь знайшла на землі.
Підмінили блакить на чорне визволителі - вороги.
Навіть місяць - сріберний човник - скутий міцно у кандали.
Чорне небо, земля і очі, чорні ниви і чорні дні.
Бачиш, Отче, Небесний Отче, і церкви твої неживі.
Озвіріла, страшна навала опоганює чорнозем.
Ох, як зорі занудьгували, коли небо шкребуть ножем.
Покоритися? В рабстві паче із мерзотником на чолі ?
Було важко нам, буде важче. Годі дихати в кабалі.
Як одвіку іще не вмерли, ще пак звісно і не помрем.
Від Чернігова - до Говерли привітаєм царя свинцем.
Від Гостомелю і до Ялти за шитвом живини калин
повертатись синам до хати, хочби той хизувався скін

***

Небо. Чорне, як земле, небо.
Горе. В чорному небі зорі.
Зорі. Страчені катом душі.
Чуєш. В небі палають душі.
Бачиш? Очі, закриті очі.
Вчора. Діти сміялись, вчора.
Жити. Скону немає сенсу.
Сонця - дайте вдостачу - сонця.
Дітям. Щастя - в людські оселі.
Діти - це вам не зорі в небі.
Люди! Небо закрийте, люди!
Дітям жити під небом синім.
Сином - Божим - благаю нині.
Блазень хоче убити небо,
Прагне - вбити щасливі душі.
Небо. Люди, закрийте небо.
Досить. Дітям не личить горе.

***
Дума

...сумом, сумом, сивим сумом
вітер хмар не розжене,
хлібом, пугою до плуга
не запряжете мене.
Не бува синів без неньки,
як покути без вини.
Тягнуть, тягнуть козаченьки
по землі свої човни,
гуртом цугом, цугом, цугом -
вже позаду мілина.
Най почує кат за Бугом,
як шабелька заспіва...

***

Зберімо мужність всю і силу всю до купи
збережемо у серці трепетно любов.
Стоїть, як скеля над Азовом Маріуполь.
стоїть і вистоїть за будь-яких умов.
Ми за майбутнє вип;ємо козацький кухоль,
нехай облога пробирає до кісток,
стоїть, як скеля над Азовом Маріуполь,
ворожі хвилі розбиваються в пісок.
Така свята вона, свята козацька доля,
і кров солона, як азовская вода,
життя пусте, якщо країна у неволі,
коли невічить землю рідную орда.
Стоїть, як скеля над Азовом Маріуполь,
і свіжий вітер дме світанком у вікно,
І замість вибухів старий трамвай розкуто
прокотить з гавані на вулицю Франко.

***

Два надписи мою затаврували пам;ять,
два надписи з кінця і на початку справ.
Чи то кобзар їх вітру проспівав, чи Гамлет
чорнилами із веремії записав,
то байдуже. Як послідовність Фібоначчі
і нескінченність часу в гімні "Болеро",
як незворотність місяця до сонця бачу
два надписи, відлитих в бронзовім тавро:
над хвірткою з родильні перший з них, горішній,
останній я на брамі цвинтара знайшов:
"облиш надії кожен, хто від сюди вийшов",
"пізнай себе, нарешті, хто сюди ввійшов".

***

...в чужинну північ, немов по шнуру,
над Прутом, чуєш, стерхи летять;
коли я часом про них забуду -
даси - пригублю покути яд.
Розлуки напій - така отрута,
що гаснуть свічкой щасливі дні.
Бодай зів"яне чарівна рута -
журба розквітне на чужині...

***

...сумом, сумом, сивим сумом
вітер хмар не розжене,
хлібом, пугою доплуга
не запряжете мене.
Не бува синів без неньки,
як покути без вини.
Тягнуть, тягнуть козаченьки
по землі свої човни,
гуртом цугом, цугом, цугом -
вже позаду мілина.
Хай почує лях за Бугом
як шабелька заспіва...

***

Як у травні розквітнуть ружі
і дощі наженуть вітри
нам під ноги стечуть калюжі,
щоби разом по них бігти.
Як травневих покосів суміш
перев"яжеться в ожеред
так хуткий скороходик жюжіль
застрибатиме крізь тенет.
Коли ти про мене забудеш,
ізневірена сумом прикмет,
проти соняшної застуди
я наллю tобі ранішній мед.
Розчиниться хлющами туга
від засолу спокусливих зрад,
в час коли про тебе забуду
ти даси мені випити яд.

***

О, смуток мій, улюблений притулок
моїй самотності серед юрби стожар,
ти мій дев;ятий вал і перший порятунок,
сумління немочі і мудрощі тягар.
Гірчичне зернятко дитячого засмутку
в заставу візьме храмовий лихвар
і лицемірства здобич капатиме хутко
дрібною міддю до мошонки скнар.
Жадання помсти відбирає сили,
за око око - стане світ сліпим,
як той кобзар на краю небосхилу -
моєму смутку вічний побратим...

***

крила - сокири, крила - мости

Зліва вставало Сонце з долини,
справа за схилами линуло в ніч,
дні проминали, текли роковини,
місто і доля зходились увіч.
Київ на схилах, Київ в долині,
синії хвилі, жовті лани,
крилами віють клини журавлині
крила - сокири, крила - мости.
Де ми раділи там і журились,
де ми Перуна божились одбуть
там принімали покару і милість,
де похрестили там розіпнуть.
Тут ми зустрілись, тут розлучились,
з часом родитиме і пустоцвіт.
Знову зійдемось, як винайдуть щирість
серіжка берези, каштановий квіт...

***

Корона - саме, як тавро,
фамільна штука.
Чим голосніше кричимо -
даремній вуха.
Якиї б не були міцні
брехні кайдани
побачить круль не уві сні
вогні Вальгалли.
До того, як зійде зоря
для неписьменних,
останній довід короля -
піти зі сцени.
Куди розстеляться шляхи,
що буде далі,
мені мольфарові птахи
нащебетали.
До шиї звабиться ярмо,
і гільйотина,
застиглий кадр в німим кіно
перед очима:
"...торкнулись губи до трави
і шепотіли
останнє слово голови
уже без тіла..."

***

куряча сліпотa

Мокву не освіжить ріка,
як щира посмішка чесноту.
Болото пестить кулика,
кулик нахвалює болото.
Стоїть рекрут без орденів -
вразливе пташеня без пір"я.
Дарма байдужим до війни,
війні байдужі перемир"я.
Незвідки саме в нікуди
з іконостасу зирять лики.
Стакан пустий на півводи,
півсклянки ви;б’ють з пантелику.
Як непристойна сліпота !
Голодних ситий не пробачать.
Злидоті замість бограча
слід куховарити удачу...

***

...як наразі кохання
сатаніє від дум
в моїм сердці останні
квіти в;януть у сум.
Раз назавжди кохання -
я без нього нічий,
я без нього вмираю
за тим квітом мерщій.
В моїм сердці розлуки
невгамований біль
перекручує руки
від шости божевіль,
а навколо застиглість,
безкінечна, як мить,
укриває ту милість,
що породжує хіть.
Час минає і старість
без онуків прийде,
і самотності абрис
майоріть де-не-де.
Молитовно благаю:
- повз мене не мини,-
і чекаю кохання
без спокути вини.
Ніч закінчиться в стайні
і піде в небуття.
Я чекаю кохання
на останнє жіття...

***

я хочу бути поряд
коли пречистий погляд
блисне і охолоне і новий
запалахне вогонь
чи то в сердцях чи то на зорях
я зберігу його в долонях
і він осяє небокрай
я хочу бути рядом
коли едемським садом
чи самовитим адом
байдуже з ангелом
чи з гадом
пліч-о-пліч не спіша
гулятиме твоя душа
я хочу бути поруч
коли чи німб чи обруч
прозорим склом
чи темним тлом
вінчатиме твоє чоло
як небо журавлина зграя
і не спасай мене благаю

***

я хочу бути буквою
із твого ім;я
вишиваною сукнею
останнього вбрання
я хочу битись жилкою
високого тім;я
чи просто збожеволіти
як сука без щеня

***

І в затишку вишневого квітіння,
в світанковій сопілці вівчара,
і, навіть, в пристрасті богослужіння,
все марно і тужливая журба.
Все промене і все знайде початок.
Облиште. Зайве, бо зі мною лиш
сурма в руках у янгелів крилатих
і до світанку ти мене простиш.
Простиш мені нетяму від розлуки,
простиш веселку літньому дощу,
простиш моє кохання без цілунків,
і я тобі у відповідь прощу
такий зненацька неприязний холод,
таку пекельну вірусну весну,
всі наші дні, що розійшлись по колу,
від камінця, що кинули в Десну.

***

...ми плями, цяточки на сонцях,
одвічні бранці чорних дір,
поодинокі ополонці -
кисневіки льодяних шкір,
ми наче свічки для ікони,
вона блищить, а ми горім,
палимо крила махаону,
а хрестик міддю золотім,
коли штормить ідем у море,
коли посуха сльози ллєм,
своєю святістю поборем
і Азенкур, і Віфлеєм,
не мить тримаємо за яйця,
а терпім круля без яєць,
хлібину ділимо до крайця,
а якщо ні, хай буде грець,
ми не в подобі до реклями,
і не частуєм туюмать,
щоб в самій зашкарублій плямі
промінчик сонця відшукать...

***

Хто тут сказав, що відбувайло цап,
відпущеник во славу Йом Кіпура,
хіба не задля того є kаssаb,
щоб українцю личила зажура.

За чорне золото парафіян
добродій цар вдяга порфіру,
із двох десятків займаних селян
на заклання один піде, офірний.

Кассапський ніж не ступить живина.
Слина тече у цап-царапа.
Тут не субот субота, а війна,
земля, причастя, кров солдата.

***

Липень - липи,
липень - грози,
мляве стрекотіння
вітрогонки дзиги
і така зненацька злива,
що не варто чатувати.
Липень - Сонце,
верболози,
сяйне мерехтіння
росяної змиги,
і від чорної вільшини
назбирає бруньок мати.
Липень - спека,
Липень - воля,
Свято Храмове, Престольне.
Чую - липень, кличу Ольгу.
Липень, липень,
Ольго, Ольго...

***

дай мені наснаги моя любо річко
не бери до тями всі мої гріхи
унеси вкрай моря вишивану стрічку
що занапастили люті вороги

дай свого завзяття жаліслива скрипко
щоб лунав над Бугом мій невтішний спів
щоб знайшла притулок крихітко сирітка
та душа раділа в далях голубих

не даруй невір’ям мені перейнятись
доброзична доле музико моя
щоби Бог у серці а на небі вітрець
щоб огнем зігріла мою ніч зоря

***

Я заповім тобі весь дивосвіт.
Безмежний світ за куцим підвіконням.
Не допоможе впоратись з безсонням
у філіжанці жовтий горицвіт.

Ти видував вогонь, як той склодув,
iз неба видув зорi світанкові.
Тієї ночі ти почав з любові.
Позбутися нараз не позабув.

Наразi в небі сонця менше, ніж
в твоїх очах затьмареного горя.
Тепер не посмішка моя чарівна зброя,
а губ, що зціплені, загострий ніж.

Остання посмішка чудова.
Так посміхалась тільки ти,
коли спустилась ніч тернова,
як милосердя до П’єти.

Все починалось з ополонки.
Йордан, причастя, квіт верби,
нерозмикання губ до ранку.
Плекання лютощів юрби -

і слово сховане в полові,
тоді пiшло і досі жме.
Все починалося з любові,
і все любов переживе.

***

...змалечку пам’ятаю я, змалечку,
ще відтоді, як серцем не скнів,
коліжанку свою, коліжаночку,
каторжанку закоханих слів,

де кувала зозуля з недолею
за прокльоном останній прокльон,
я впаду ще живим і нескореним
в зозулястий понурений льон,

наді мною пліч-о-пліч, не в лінію,
ясени зашумлять на вітру,
і натхненный чи богом, чи Ліною,
не розкоханим в тебе усну...

***

Паси мене, неси мене, Дрогобич,
Дрогобич варта і Дрогобич поміч,
питимий брат, свояк, покревний родич,
аттічна сіль і хліб таємних сховищ.

Дратуй мене, рятуй мене, Дрогобич,
притулок мій на чужині і обіч.
Дрогобич втрата і Дрогобич здобич,
видобувай мене серед родовищ.

***

­­­­одного разу я в онсені

В житті людоподібна мавпа
завзято тішиться, журбить,
і покладається на завтра,
коли сьогодні не кортить,

і носить чоботи пудові,
доки не знає про Едем,
і шаленіє від любові,
коли зануриться в онсен,

ділемить: "бути, чи не бути",
сумлінно дбає заповіт,
в той час, як плентає без смути
мавпоподібний індивід.

***

Час минає в буденному мотлосі.
Поодинці не зшити гнізда.
Прищепити себе від самотності -
на сьогодні вакцини нема.

Ні в Бенгалії, ні в Монголії
не побачиш вертепу Різдва,
а по колії, а по колії,
електричні біжать поїзда.

На північно-південному полюсі
не цвіте край шляхів резеда,
ні шляхів там нема, ні автобусів,
тільки лиш льдовита вода.

А над Ялтою - квіт магнолії,
а над Припятью біль, чорний біль.
Не підручники для історії,
а поплічники геть звідусиль.

Скільки бруду в нестройому галасі...
Милостиво благаю богів
подарунку високої справності -
чистоти рукописних рядків.

В лісі полії, з мохом полії.
Як наблизимось ми до єства,
так по колії, так по колії
роковинно промчать поїзда.

***

w ;wi;to Ludowe Fryderika.

О, чужина, твоїх святих хоругви
полощуть в небі не мої вітри,
і не мої, такі нерідні, букви
летять на полотні чужих вітрил.

Дощі на чужині такі недружні,
у алтаря стоїть чужий пророк.
Авжеж в свічаді у чужій калюжі
покревних відображення зірок!

***

Проста калюжа - зоряне люстерце,
моє рідніше із чужих знамен,
як замуроване в колоні серце,
що мав одвічний бранець снів, Шопен.

Я голос свій не чую в мікрофон,
паплюжать голос децибели в дроті.
Як заспіва на південь в небі жайворон,
за ним долаю височінь в польоті.

В загальнім хорі соло не спою,
останньою я звій не хороводю.
За спів світанок вдячен солов’ю,
як за вологу кисень вдячний водню.

Вільха росте, сивіє осокір,
В Осокорках до долу нахилилась хата.
Я ще живу, і я ще маю зір,
і пожовтілу карточку солдата.

***

Була весна. Сочився першотрав’єм травень,
здавалося, що місто захопив Гольфстрім,
і я сказав, що буду неодмінно правим,
а ти у відповідь: - Моїм, передусім.

І ми зійшлись, дві одинокості, невзмозі
один без одного, надалі, врізнобіч,
і вдаль пішли наперекір пересторозі,
і призахідне сонце прагнуло до стріч.

Так і живем, хоча давно минув той травень,
і вже в долонях наших гріється Гольфстрім,
я намагаюсь бути неодмінно правим,
що означає - залишатися твоїм.

***

про Благовіщення і Кловські тротуари.

Весняний дощ. Легкий. Квітневий.
І яв єси і пригортає сон.
Навколо гай, в гаю дерева,
і під ногами зозулястий льон.

Я в сні. Враховуючи досвід
самотної душі, я в нім один.
Без тіні. Їй не час удосвіт
в’язатися ужвою пуповин.

Дощ л’є. Нечутно. Неволого.
І сон зненацька причвалав.
Цей сон моя розмова з Богом.
Така невигадана яв.

Тече по тротуарах Клова
дощу прозорого вода.
Трива безмовная розмова
аж досхочу. Аж до Різдва.

А там, ти ба, і Вознесіння.
Благая Вість, о, як же ти блага,
коли з гірчичного насіння
зросте дрімучая тайга.

***

Я слухав альт. В Трубіж впадала Альта.
Струна корилася доторканню смичка.
І звуки так підсвічували смальту,
Що Богородиця вбачалась мов жива.

Я бачив Світ, весь космос неосяжний.
Він поглинав мене, як береги вода.
Оранти руки не згортались, майже,
адже на альті грала саме самота.

***

...в моїм гербарії не густо,
як в раціоні павука:
одна трояндова пелюстка,
одна блискучая луска,

доща племінниця - калюжа,
і цокотіння лошака,
і ця самотняя бриндуша,
остання займана душа...

***

Поміж домами, всупереч узбіч,
росла поодинокая тополя.
І в літний день і в літню ніч
одну й ту саму одягала льолю.

Її сорочка - трепетне листя,
як ті метелики, липневі, майоріло.
А в зимку к небу підняте гілля
таке тендітне прикривало тіло.

Нема тополі. Двір мій овдовів.
Триклятий лісоруб подіяв січу.
Обскуб домівку бідних горобців.
Вскипів сльозу солону чоловічу.

Тополин слуп оцупками сочивсь.
Так без вини в покарі плачуть діти.
Я так жадав в ту ніч, колись,
тополі замість одерев’яніти.

***

Від Мефістофіля - зі змовою,
єретикам - євангеліст,
на Контрактовій, в Контрактовому:
фортепіано, лютий, Ліст.

Лице обточене шляхетністю -
Перун - з волоссям без перук,
і від природньої причетності -
парчі смарагдовий сюртук.

Греміли клавіши нестримними,
на кожнім пальці ще по два,
натхненний в небі серафимами
із клавіш Ліст рубав слова.

Читав Аід із Прозерпіною
той молитовний часослов,
коли побачив Ліст за спинами
свою останнюю любов.

Як я забуду того вечора ?
І розіп;яли і воскріс.
Того, хто вічністю приречений,
я сам на кріслі вгору ніс.

іллюстрація: портрет Ліста 1847 рік Миклош Барабаш

***

Кинеш оком - сірий дим.
Незважаючі на стіни,
дуже синій і похилий
над решіткой небосхил.
Між дверима та вікном,
так би мовити, пространство,
вряди-годи, ой, як часто,
затавроване хрестом.
Лине дим і не спливає,
кочегарить топку час,
підкидає, підливає,
димом землю сповиває,
і не згадує по згас.
В палітурці з очерету
час із сирітських портретів
обладнав іконостас.
Від сирого більше диму,
із засохлого - огня.
Сімеон з Єрусаліму
першим визнав немовля.
Так і плентаємось світом,
опліч з ними обома.
З неабиякими - світло,
з неабиякими – тьмa

***

про рілля

від моря края до небокрая
вузька як смужка рілля сягає
як та сніжинка життя триває
між неба краєм і моря краєм

***

крила крижня криють небо
вічним мороком Ереба
замість висі в небі синім
поколінне жабуриння
над землею вкрай від края
павутиння просягає
замість дзиг в тенетах душі
замість руж цвітуть бриндуші
і про завтрашнє спасіння
гомінливе жебоніння
от таку-сяку картину
мені виспав сон жахливий

***

най прокинувся і отже
мої марення порожні
голубінь на небі чистим
світить сяйво урочисте
люди-браття уродливі
один одному дбайливі
і саму себе співучо
розпускає сіть павуча
понад квіткою троянди
повів мрій і ямби ямби
тільки от чомусь як листя
очі тьмяні у Пречистій

***

..не зупинить мене твоїх чар буревій,
твоя спрага росте від живої водиці,
ізживати ручай ти мастак, лиходій,
як забудеш мене, хочь два віка живи ти.

Відстояти себе за покуттям ріки,
не згибати коліна - от самопосвята,
скільки раз ти окривдив мої рушники,
вишивають їз знову і Косів і Снятин.

Хай похилі стоять, аж, мої то церкви,
пелюстки черемшеві - як зіроньки - гострі.
Не заманиш мене, як ти хцеш, до мокви,
як мадам Чанкайші на той зваблений острів...

***

Тече ріка Часів, тече, не висихає.
Паромщик спить, як слід, розведені мости,
він зачитався вщерть віршами Аміхая.
Паромщик спить, ріка тече, Піпін, а ти ?

А ти ідеш звільнять мене від лангобардів,
твій кінь без броду перестрибнув річку По,
і запалив в Павії ясні зорепади,
не то ж бо й що, Піпін, дивись, не то ж бо й що.

Чини, чини свій суд на свято Маковія,
бери мій мит живцем, бери, скупий лихвар.
І ще дзвенить сурмач, і ще жива Павія,
залиш собі, Піпін, мій лапідарний дар.

***

Czenstochowa молитва

Ти був ближче до мене, ніж пар на морозі,
обвивався навколо гіллям красноталю,
обіцяв бути поруч, як варта в острозі,
і, як жайворон кликав: — Natale, Наталю...

Ти звучав голосніше, ніж наголос в слові,
коли пісню співав про прийдешнє блаженство,
і про сльози Марії. Ченцем в Cz;stochowie
так жертовно вимолював право на ремство.

В тобі стільки мене, скільки в лісі урочищ,
скільки в полудень тіні нарощує троща,
зазирнути на мить в твої зваблені очі
не завадить мені навіть Хетага Роща.

Втім, я знаю, напевно, із мрій Кім Кі Дука,
що в очах твоїх крига і зречення злука.

***

Для тіла хрест така собі принада,
ключ од замка один - потрійний цвях.
Наріжуть душу колуном без ладу
і продадуть на Пасху по шматках.

Так і збагнеш в поневірянні слави,
крізь отвори скалічених кісток -
усе життя лиш філіжанка кави
гарячої, міцної, на ковток.

Усе життя - лише оце горнятко,
і ця рука, що каву налила.
А понад Бугом знову ластів’ятко
знаходить височинь серед імла.

***

Верби, мої верби. Може, від журби
зацвіли до часу, як зійшли сніги,
і сіренькі бруньки в гроні вербенят
спокушають пальці до пухнастих цят.

Щоб зачервоніла ясно шелюга
ягоди калини до гілля додам.
Байдуже, що висох у калини сік,
головне, що волю він мені прирік.

У святковій сукні вийду край села,
де одвічно плаче над водой верба,
спокій де згубила і знайшла ганджу,
стрічкою лляною шутку пов’яжу.

І щоб новий вуйко з Сходу не проліз
однесу до церкви я той верболіз.
Най посвятить парох чемно оберіг
не заступить ворог дикий на поріг.

***

Я бачу кучері дніпрових круч,
тучних дощів безмежні оболоні,
на південь в небі журавлиний ключ,
і журавлине "кру" стучить по скронях.
***

О, чужина, ти нескінченна ніч.
Не північ, ні, ти повноцінне горе,
моїх рамен ти кривина узбіч,
чужих очей ти порожня прозора.
І скільки ще зненацька, чужина,
ти зрадиш до смерті моїх героїв?
І скільки ще ти переплавиш на
нікчемний прах життів на втіху хвойді?
Я бачу діл і звивину ріки,
Хрещатий яр, Аскольдову могилу,
і як шитво дівочої руки
над рушником виспівує калину.

***

Був день, як день. Був край весни, тридцятотравень.
Студент-художник малював життя ескіз,
ранковий аромат із дворових кав’ярень
аж догори здіймав Андріївський узвіз.

Я плентався один, бруківкою, поволі,
студент подарував один ескіз дарма,
коли мені назустріч промайнула доля,
і незнайомка оком тільки повела.

Ми розійшлись на вік за Боричевим током,
розлуку в дзвін переливали Флор і Лавр,
як їм завіщано було отим пророком,
що малював майбутнє розмаїттям барв.

І день минув. Давно ескіз покрився пилом.
Дощі бруківкої збігають восени.
Той чорно-білий кадр, розписаний чорнилом,
німим кіно стоїть в моїм застиглим сні.

Праворуч Ельсінор, ліворуч Пирогоща,
між ними порожня, така, хоч кіньми грай.
Не освіжить імла того кохання мощі.
Котить, котить в депо дванадцятий трамвай.

***

Дніпро ревів. Збирався люд на площі.
Дівча в жмуток вплітали гілочки верби.
І чемно князь молився в Пирогощі
аж бо помститися язичницькій юрбі.

Мине до Пасхи Вербная неділя.
Невтішну вістку принесуть сумні вітри.
Вдовиці плач, як верболози гілля,
путівльська горлиця підійме догори.

***

І ще від снів не розродились гумна,
і тільки зеленіти почали лани,
а все тече ланами стигла Стугна,
і тужить горлиця і пишуться псалми.

На Трійцю кожен, хто з хрестом, апостол,
і всяк повіт плете вінки з гіллям живим,
і всяк повіт стає подібним просто
на стольний Київ-град, чи сам Єрусалим.

Весни дівоцтво цього дня знеможе,
щоби одужати за дзвоном дзвонарів,
і щоб Соборний, триєдиний Боже,
пахкий любисток "на кущу" зазеленів.

Клечає «кущ» кораліве намисто,
і так грайливо виступає черевик,
що буде жито колоситись чисто,
і у Марічки буде добрий чоловік.

На Трійцю кожна дівчина - Марія,
на свій вінок вповає більше над усе,
бодай один із них затерновіє,
а ліпшого Дніпро до моря однесе.

І цього дня закінчиться морока,
і світом замандрує триєдиний Бог,
і зацвіте поділ Христовим оком,
і дев’ять сил мені надасть чортополох.

***

Звільни мене, боже,
від "завтра" і «може",
і Київ і Вільно
почують: - я вільний,
ні завтра, в безодні,
сьогодні, сьогодні !
Небавом, я вірю,
закінчиться мантра
буденності віри
в спасіння позавтра,
хай в цьому свавіллі
я вже божевільний,
за обрієм Вирій,
я вірю, я вірю...

***

Серед Білого моря острів.
Кам’яний навкруги очерет.
Осьде час, осьде простір,
павутиння жагучих тенет.
Острів бранців посеред горя
і в оточенні хвиль водночас.
Незворотньо так і поволі
сірий простір висмоктує час.
Осьде душі знаходять спокій.
Ось Голгофа. І так залюбки
вишини набирається сокіл...
Соловки, Соловки, Соловки.

***

Знову Північ зітхає на Київ
бескінечних ночівель вітри.
Ой ви хвилі, дніпровськії хвилі,
родовідні мої стовбури,
побратими мої ви покревні,
від Чернiгова до Чернівців,
понеситимете через греблі
коміссарів в сутанах ченців ?
Де ступа коміссаровий чобіт
лиш нікчемні ростуть слимаки
і нескорених чується човгіт
в Соловки, Соловки, в Соловки…

***

...на Банковій неначе Козяче болото,
як в давнішні часи, знов вийшло з берегів.
І чи то блазнів хор, чи сипла калліопа
перечіпають спів цементових птахів.

Несуть дельфіни Посейдона колісницю
над кладовищем затонулих кораблів,
І борються орел і царствена левиця
над зарістю вічнозелених чагарів.

І, як завжди, перемагає третій зайвий,
і хобот пентюха переливає дощ
з криничовин небес до озера незнаних
хімерних радощів і непідкупних прощ,

де чашечки купав квітуть камінним квітом,
і кам’яні русалки зваблюють отож.
Нещасний світ, коли химери правлять світом
крізь отвори міцні залізних огорож.­

***

…росте на берегах Салгира
сріблястолистий верболіз,
неначе пальма та лозина,
авжеж, з гіллям напереріз.

Наперекір недоброчинним,
непересічним навпаки,
неначе крицеві краплини
цвітуть, як котитки, бруньки.

Такий короткий шлях квітіння
від самоти до спочуття.
Від Вербної до Воскресіння
на все про все - сім діб життя.

На те і є оце подвір’я,
щоби годинник знав відлік,
і відбувалися повір;я
і нині, прісно і вовік...­

…росте на берегах Салгира
сріблястолистий верболіз,
неначе пальма та лозина,
авжеж, з гіллям напереріз.

***

Наперекір недоброчинним,
непересічним навпаки,
неначе крицеві краплини
цвітуть, як котитки, бруньки.

Такий короткий шлях квітіння
від самоти до спочуття.
Від Вербної до Воскресіння
на все про все - сім діб життя.

На те і є оце подвір’я,
щоби годинник знав відлік,
і відбувалися повір;я
і нині, прісно і вовік...­

***

О, скільки сили в слові «мандрагора».
Ще як кричить новонароджене дитя.
Труба підзорна. Око Командора.
Калейдоскоп миттєвостей. Життя.

На сцені роль для одного актора
і на спочив не передбачено антракт.
Орфей співа, танцює Терпсіхора.
Адамів череп під ногами позаяк

старі гріхи не викупиш новими.
Святі місця Голгофи досі не пусті.
А світлій Пасці, здавна і донині,
нести любов і біль по Київській Русі.

***

Чом же так мало для щастя днів заповідано нам?
Тільки зустрів і прощайся, тільки знайшов і віддай.
Синє на синьому - синє, чорне по чорному - зле.
Скільки ще божому Сину раз воскрісать? Де-не-де,
бачиш, та сама картина: хата і гай за селом,
в хаті одна Магдалина сум вишиває хрестом.

В небі блакить всеочисна, в серці журби відбиття.
Бачиш, то наша Вітчизна. Йосип, Марія, Дитя.
Десь, на далекому Сході, передостанній рубіж.
Годі коритися, годі. Стугна, Почайна, Трубіж -
давні Дніпровські притоки. Не пересохнути їм.
Гирла вирують глибокі, саме на тим і стоїм.

Очі дівочі в люстерку відображають весь світ.
Стрічка до стрічки - веселка, доля до долі - нарід.
В серці затісно для щастя. Гідність не знає границь.
Паска. Великдень. Причастя до незглибимих криниць.
Так-то все так, неодмінно, знову весна за вікном,
тільки свій сум Магдалина все вишиває хрестом…

світлини: Микола Пімоненко «Ранок Воскресіння Христова»

***

Гне кирпу знов на Рим потвора-кат в боярський шкурі,
як кістка в горлі перед ним стоїть Єрусалим.
Предвічний Сейм тече, юрмить на пагорбі Батурин,
і чутно тихі голоси мандруючих хмарин.
До перемоги ворогам, як повзуну до вежі,
і навіть щільний гострокіл не захистить від зрад.
О, скільки горя принесуть звірячі нелюди ведмежі...
Якби ти знав, полковник Нос. Якби ти тільки знав,
як рознесеться по хатах на всім Лівобережжі
на триста лютих зим одна журба і стиглий біль,
на триста літ сумних в душі палатимуть пожежі…
Де «любий" брат пройшов - туга спустошення і дим.
Немає кращого за це - любити нежурливо
блакитний небосхил над гаєм сивих ясенів
і журавлиний ключ і грай і шепотіння ниви
і благовістний дзвін на Спас і зливу на Іллі.

світлина:
краєвид долини річки Сейм в Батурині

***

"Як той актор, що, наче, боягуз"
не наближається в пітьмі до ролі,
як бусол, бранець вітру, чорногуз
втрачає висоту свою без волі,

так саме я: мовчу, мовчу, мовчу,
не через те, що навкруги навала.
Сама любов нечуло, досхочу,
мої вуста печаткою скувала.

Переді мною аспідна плита
і в пальцях писало, немов кресало.
Кохання мить і самоти літа
римую воєдино і недбало.

Нехай вуста змикаються. Раптово.
почує око молитовне слово.

***

Безвусе боженя присіло відпочить
біля фонтана в Трускавці під липой,
само себе приспало в тую мить
і навіть не прикрило смолоскипа.
Як раз навколо, просто так, узбіч
шпацерувала з песиком дівчина
і визнала в тім смолоскипі річ,
що ой ой ой чого із ньой вчинила.
Така нагода двічі не впаде.
Зробила головня фонтан цілющим.
Наразі онде тіло молоде
і я лікую від кохання гущі.

Любовь нагріє воду, нібито казан,
згасити полум’я не зможе океан.

***

за мотивами 90-го

­­­Облиш мій світ, як тільки забагнеш,
залиш мені свої поневіряння,
а як призначиш - я прийму арешт,
лише, благаю, після розсвітання.

Недільний ранок звик до перемог,
як темна ніч і хрест - до воскресіння.
Для самоти не вистачає двох.
Даруй за подарунок самотіння.

Суди мене скоріше інших бід,
без черги, доки не прийшли ординці.
На то і є біда, щоби у слід
ступати за поріг не поодинці.

Не було більшої біди, ніж лихо,
коли без тебе хоч і жив - не дихав.

***

за мотивами )) - го

­­Коли Харон візьме мене в полон
не плач, даруй за вигадку такую.
І навіть пам’ять варта похорон,
і не сльозами хробака частують.

Дощами вільга вабить океан.
Перо чорнила звабили навзаєм.
А ти не плач, не згадуй Іордан
в горах Яремче, зорі з водограєм.

Колотить час руками дзвонарів,
а ти не слухай колокол, він бреше,
не довіряй розпискам лихварів.
Я всім простив і ти прости. Не вперше

перемішає все байдужая вода.
Журба, як місяць в небі, знову молода.

***

…ні дощ, ні спека, ні святі отці,
ні зоряна мережа в сукні неба,
ні хор жерців, ні сірий мур цюпи,
ніщо не захистить тебе від мене.

Де б ти не був, який би псевдонім
не взяв собі на різних континентах,
я віднайду тебе під льодом зим,
під золотінням шитих позументів.

Заради хвиль, заради ланцюгів,
заради букв дотриманного слова,
часів прийдешніх і старих снігів,
назавжди я, як пісня колискова -

твоя Голгофа і твоє спасіння
і совість серця і душі сумління...

***

Кому пишатися своїм багатством,
кому дорогоцінним в стайні лошаком,
кому вродливістю, кому малярством,
кому від чистих дів гаванським тютюном.
Знаходить кожний втіху і відраду,
і всяк кулик нахвалює своє багно.
А декому все це - до недоладу.
А дехто досі дивиться німе кіно.
Нема до серця іншим насолоди
не більшої, не меншої, ніж глибина
і розмаїття батьківського слова,
що сполом все, що є на світі поглина.

A водограй звучить то високо, то низько,
як ті Шекспір і Бо, як мова материнська.

***

Даруй мені за непорозуміння,
за несенітницю пересторог,
за диких руж цвітіння і знесилля
кохання, що розділене на двох.

Дивись: любов, монархія, привласність.
Коріння різні адже зміст один.
В очах Амура зоряная ясність
в останню мить дівочої доби.

Хто кличе лева немовля безчесним,
коли воно пухнасте кошеня.
В твоїм коханні ледь не більше сенсу
ніж може дати жертві западня.

Я заплачу - смакуй ! - своєю плоттю мито,
аби зсередини тебе заполонити.

***

Вітри гудуть в оточенні вітрил
доки човну сприятиме wind rose.
Так випливати віршу із горнил
заледви-ледь допомогає розум.
Той самий дух, що говорити вчив,
мої слова позбути хоче духу.
Ні через це мій вірш зніяковів
і груди стисла дужая задуха.
Гіркий у перемоги післясмак.
Коли собою сам непереможний,
мовчу, заради побороти жах,
первісний жах, ясновельможний.
Як важко втримати в руці легке перо,
коли перед очима дороге чоло.

***

Любові - всі, що є ! - мої - нараз візьми,
не зволікай, не спи, а пригорни докупи.
Збагни, що не любов єси предмет любві,
а дивний мент, коли в ознобі кличеш: любий.

Як продаєш любов заради почуттів -
тебе не звинувачу за таке вживання,
а запишу до янголів-зірвиголів,
що всує сатаніють від любві жадання.

Принаді зла під маскою - моя ганьба.
Добру суворому, як самурай - шаноба.
Торгівля почуттям, як біржа роздрібна,
вбиває душу, дужче ніж сама хвороба.

Якщо любов скуєш, як річку берегами -
коханцями воскріснемо, і ворогами. ­

***

Чим менше слово - більше запорук.
Святі прибічники завжди готові.
Вже не замерзло озеро, Кі Дук,
а к бісу пересохло без любові.
Лише вдохнути можно без застав.
Для вихлопу потрібен посередник,
як поцілунок Юди для Христа,
а для вдови небіжчика священник.
Прошу ласкаво, дзеркало рябе,
величністю наближене до Ксеркса,
дай шанс мені запевнити тебе,
що це запевнення не мало сенсу.
Адже пів неба синь, пів неба стріли.
Позаду не Москва, а Фермопіли.

***

Цієї ночі я вже не живий,
але настільки точно і не мертвий.
Я наче слуп шовковиці обдертий,
ще плодоношу пал від головні.
Уже пасуть стервятники вівтар.
Крокує скін від мура і до мура
і куций щур, пройдисвіт, гайдабура,
без м;яса перепався на сухар.
Цієї ночі з богом тет-а-тет,
диктуємо, собі складаєм іспит,
пригадуєм лише, що буде прісно,
і чим закінчити оцей сонет.
Для бога вірш не стане ближчим.
Обох до ранку розіпне пригінчий.

***

Вбирає все, що було і єси
покладне сердце, як дірчава губка,
вдихає роси, сльози, голоси,
і з ношею такою б’ється хутко.

І вже збагнути дійсно не змогти,
чи то болить, чи то такая норма,
чи в сердці хрест, чи сердце на хресті.
Не допоможе навіть Чудотворна.

Само воліє сердце укриття.
Бодай без вівтаря, але ж капличка.
В свічаді гасне - потім - відбиття,
спочатку тільки полум;я від свічки.

Дай, Боже, ладу і собі візьми.
Не дай відбитку згаснути в пітьмі.

***

На Ольгинській затоці
так сніжно від купав -
родимих плям од сонця,
що липень запалав.
На Ольгинській затоці
чудесна благодать,
як в сні і в ополонці,
як в сніжині латать.
На Ольгинській затоці
прозора і свята
здавен-давна і досі
тече жива вода.
Як музику - в долонці -
я чую: дзень, дзень, дзень.
На Ольгинській затоці
сьогодні Ольжин день.

***

Ох, як важко, жагуче важко,
Гірко дихати в кабалі.
Ох ти, пташко, питима пташко,
Височінь знайшла на землі.

Підмінили блакить на чорне
Визволителі - вороги.
Навіть місяць - сріберний човник -
Скутий міцно у кандали.

Чорне небо, земля і очі,
Чорні ниви і чорні дні.
Бачиш, Отче, Небесний Отче,
І церкви твої неживі.

Озвіріла, страшна навала
опоганює чорнозем.
Ох, як зорі занудьгували,
коли небо шкребуть ножем.

Покоритися? В рабстві паче
із мерзотником на чолі ?
Було важко нам, буде важче.
Годі дихати в кабалі.

Як одвіку іще не вмерли,
ще пак звісно і не помрем.
Від Чернігова - до Говерли
привітаєм царя свинцем.

Від Гостомелю і до Ялти
за шитвом живини калин
повертатись синам до хати
хочби той хизувався скін.

***

Ми будем жити,
і буде віяти бузок,
ми будем жити,
серед второваних стежок,
ми будем жити,
коли немає більше сил,
ми будем жити,
і обіймати небосхил.
Ми будем жати
пшениці ниви золоті
і біля хати
тини звивати із лози.
Ми будем жити,
щоб шелестіли ясени,
ми будем пити
дощі прозорі і рясні,
ми будем знати
що ми не зрадимо себе,
що наче мати,
нам Україна над усе,
ми будем жити
в Каховці, Ніжині, Дніпрі,
ми будем бити
на кожним клаптику землі
всіх недолугих
заклятих лютих ворогів,
щоби злодюги
пізнали наш належний гнів,
ми будем жити
коли ми навіть і помрем,
але ніколи
ми не одягнемо ярем.
Ми будем жити!

***

На те і скін, щоб гарячити звіра.
Коли ракета вщерть уразить церкву -
на сто уламків затвердіє віра.
Живий ніколи не позаздрить мертвим.
На те і звір, щоб хизуватись рам;ям.
Коли снаряд потрапить у книгарню -
на сто листочків розлетиться пам;ять.
Не заманити Дух в неволі стайню.
Не змити кров святой водой Йордана.
На те і хрестовина, щоб розп;яли.
І навіть на хресті жага жадана -
помститися на березі Каяли.
Так помстемося половців нащадкам,
гидкій орді невигаданих орків.
Відкинемо оцю навалу хватко
і знову попливуть Дніпром моторки.

***

Сурмить сурмач, прийшла біда, адже сумні часи настали,
чекістські нелюди нагани наводять прямо на людей.
Аж до небес той чутно біль і рветься серце, хоч із сталі,
коли мерзотні галагани вбивать кулями дітей.
Ти чуєш, кат, ти бачиш, кат - тут в кожнім камні б;ється серце,
як осокір один зарубиш - перед тобою встане гай.
Прийдуть часи, не будь-коли, і ця навала захлинеться,
і до останнього залишіть навіки наш родимий край.
Прийдуть часи, не навмання, коли імла і дим розтануть,
і ясні зорі засіяють і опритомніться пітьма.
Настане час, війна піде, і колоски зазеленіють,
і рани чорнозем загоїть і знов родитиме земля.
Прийдуть часи, не будь-коли, і ця навала захлинеться,
і до останнього залишіть навіки наш родимий край.
Придуть часи, не навмання, коли імла і дим розтануть,
і журавлі свою осанну про всіх героїв вознесуть

***

О, ниций скін, байдужливий до сліз,
я немовля сліпе в твоїй пустелі,
в моїх зіницях ти побачиш скрізь
принади світу в плині каруселі:
побачиш міць в оточенні слабких,
одвічну глибину, заповнену плювками,
дівочу честь в чужих руках, липких,
і зарево із душ над Соловками.
Побачиш суть в одежі із драння,
і допит правди підлою брехнею,
і як покару відбувають на
межі небес із грішною землею.
Коли ти взяв - вже не існую я.
Доки живий - не бути під свічею.

***

З останнім закатом
ні Сонце не згине,
ні пам`ять солдата,
ні клин журавлиний.
Лиш голос притихне,
і гай гомінливий
на зоряні примхи
приспить недбайливо.
Ми землю і голос
землі боронили.
Нестрачений колос
народжує ниви.
На спротив неволі
стоїть Маріуполь,
як доля до долі,
як жито докупи.
Час ницих принижень
і сутінок плине,
і прийде Великдень
на Київські схили.
Розвіються хмари
і ворог загине,
під сяйвом Стожарів
назавжди віднині.

***

Не дай ми, боже, божевілля.
не дай мені того безсилля,
коли згортається душа
без крил, без пам;яті, без роду,
коли живеш, як лиєш воду
в Дніпро з дірчавого ковша.

Не дай ми, боже, схаменутись,
спинити перекір на утиск
одвічно лютої орди
і в серці спокій очутіти.
За інші мрію заповіти
без марнолюбства, без бути.

***

Я мрію, щоб ясніли зорі,
в нічному напасались коні,
і береги єднав Дніпро,
щоби сказилася навала,
і щоб по льолі шила ляля
своє калинове шитво.

Не дай ми, боже, помилитись.
Дай свіжості своєї, Світязь,
мені сьогодні на хресті.
Сьогодні хрест мій - Маріуполь,
щоб завтра вихиляти кухоль
з роси на ранішнім листі.

***

За вогнища та вівтарі вставали міцно ланцюгами
і підіймали пустири новозавітними церквами.
Так кам;яніли бурштини, із колоска вставали ниви
і принімали від землі ми заповіт свободолюбий.
За це огидная орда лупила ниви батогами,
і так квітучиї міста ставали за ніч пустирами.
За краплі оцету ірги на губці змоченій в фіалі,
за вогнища і вівтарі, ми помирая воскресали.

***

Коли сурмач віддасть наказ
і просурмить грозу героям,
згадає пам`ять пару фраз
любві барочного гобоя.
І так залишиться моє
рілля неораним без ремства,
так божевілля спершу вб;є
на згин мене, затим мистецтво.
Так не напишить Мессіан
симфонію Турангаліла,
і для загоєння від ран,
всі, що вціліли, недбайливо,
серед небес, де димарі
гармат затьмили тяжко око,
знайдуть промінчик від зорі,
такий безмежно одинокий.

***

Півнеба світ, півнеба клято.
Життя з народження - війна.
І Бог єси, і мати у солдата,
а у матусі навіть сліз нема.
Рятуй мене, даруй мені, кохана,
не орана, не сіяна земля.
Звитяга, як і ти - обітована,
не задля згуби ниви, за життя.
За Васильків, Ірпінь, за Маріуполь,
за журавлів - у небі небожат,
за погорілі ясени, як слупи,
і за повагу до людських нащад.
Даруй мені, даруй, моя країно,
даруй і знай, що помсти не мине
ніякий кат, ні жодна нелюдина.
Відплати слово буде несумне.
Півнеба дим, півнеба свято.
І Бог єси для того, аби біль
від душ поранених відтяти,
і рідна мова чулась звідусіль.

***

Понад садочками полиск виблискує,
знітились яблуні сиві з яси,
лиш оточилися парості списами.
Вічна молитва : "єси не єси".

Гнізда пташині висвічує блискавка,
пестує мати пухке ластів;я,
Всіх захиститиме ніжними крильцями.
Най би біда відійшла відсіля.

Дай мені, боже, розсіяти темряву,
яблуням - квіту, крилу - вишини,
і як спокуси від райського дерева,
сили від мене для себе візьми.

Зіроньки в небі - як жито намелене,
дивляться в очі, немовби живі.
Падає квіточка з райського дерева,
біла пелюстка на чорній траві.

***

Я перепрошую, і ти пробач.
Дві протилежності єднають сутність.
Звичайно лиш тягар своїх невдач
несуть порізно, без присутніх.
Любові дві народжують одне.
Два полюси єднає примусово
кохання вісь, доки не стане зле,
доки один до одного: - Любово...
Дивитись в очі, аби помічать
у відповідь очей твоїх незжурність,
аби хула любові, як печать,
не зрадила ні трепет губ, ні чулість.
Віддай останнє із своїх крамниць -
та збережи лише кохання міць.

***

Коли фортуна спить, в презирстві від журби,
у повній самоті, знедоленим, я плачу,
оглухлі небеси зневажно навкруги
у відповідь мовчать, проклявши мою вдачу,
коли, як маятник часів*, застигли терези,
не в силах вибрати яка дорожча чаша,
чи ближче неба глас, чи рідні голоси,
чи скит мистецтва, чи відчуження монаше,
я раптом згадую тебе, моя любов,
як жайворон, що на зорі у вись злітає
з похмурої землі. І новий Богослов
складає новий гімн для висланих із раю.
І всі штандарти і багатства королів
не варті жодного із наших вечорів.

***

Де чорні небо, очі і вода
серед порогів веремії правлять,
навзаводи течуть часи і пам;ять
небезпремінно їх наздогана,
там дух Сірка не осторонь, узбіч,
а з кожним вдихом в груди надихає
на вольницю від краю і до краю,
і в тулумбаси б;є на Чортомлицьку Січ.
Нема у світі краще ремесла,
вам скаже люд, тендітний і кряжистий -
полоти в хлібі тирсу волосисту,
аби ковила геть не проросла.

***

Коли весь світ зі світлом розлучився,
всього за крок до світанкових врат,
облиш мене, невинного злочинця,
але не стань останньої із втрат,
останнєй краплей нинішнього суму
не стань, як після зливи суховій.
В оточенні задушливого тлуму
не зволікай самотності моїй.
Благаю так, як займані сміливці,
яким біда затиснула плече:
облиш із першим полум;ям зірниці,
коли плекає, більше, ніж пече.
і стане лихо вічного Ереба
лише відлунням небуття без тебе.

***

Чи в того сила, хто гучніше бреше ?
Чи хвіст фазана саме красота ?
З останньою пелюсткою черешні,
що падає, зростає самота.
Як повесні співа в устах цівниця
і надає жертовності ночам
най доки серпень - пломенистий вбивця,
занапастить в журбу кохання крам.
Цвіте бриндуша лиш для Філомели
і ллється спів без меж, без зайвини.
Ох... Лине час так хутко і омели
на кожній гілці тяжать ясени,
лишивши серце ліпшого уміння
плекати флер від першого квітіння.

***

Буває так. За втомою дрімота,
а з нею забуття і довгий сон,
аж доки невідомая істота
не вшиє в нього, як рука в шеврон,
три нових слова, сенси, три резони,
стеблини різні, корінець один.
Пронизливий. Пронизаний. Низинний.
Як перші погляд, поцілунок, сплін.
І так було. І сон пішов, і янгол
віддав тривозі ранішній улов.
Забрав і червень наш і флер і танго.
Три різних слова і одну любов.

***

З кожною новою вирвою,
що поглинає храм,
вірую, чуєте, вірую -
вдесятеро віддам.

З кожним тривоги сполохом,
спалахом у пітьмі,
не переймаюсь острахом,
лиш наганяю гнів.

З кожним вікном спустошеним,
звідки яси не ллють,
я не стаю знеможеним -
вдесятеряю лють.

З кожною вбитою піснею,
як би той кат не хтів
в горло залити плісняву,
вдесятеряю спів.

***

Не шлях важкий, а ноша на плечах.
Коли мандруєш від один до разом,
знайти у точці відліку свій страх
вдається ліпше, ніж кільце з алмазом.

A ти іди, іди, не зволікай,
не довіряй дарма пересторогам,
свої боки пришпорюй, не коня
жени, годуй підборами дорогу.

Ніщо твій невід - шаль, пустишка, пшик,
нитками куцими він зітканий із тебе.
Навздожене часи мій Чортомлик,
віднайде зиск пірнач між ребер.

Ріка тече і струмінь ділить береги.
Не відділити лиш печалі від журби.

***

Не вище небо. Небо глибше.
Побільше тла на полотно.
Розбите серце, наче скло,
як той етюд, не перепишеш.

Хто обіцяли ті і зникли.
Доколі є сердцебиття,
марнуй, художнику, життя,
малюй, доколе не засипле

снаряд мистецтво. Світ відлюдний.
Коли закінчились бої
лежали фарби на землі,
стояв похиленим етюдник,

на нім ескіз життя і пензель
художника. Автопортрет.
Війна доповнила сюжет
кривавим згустком літер. Вензель.

***

Там де гори чорні - рути.
Червоніє таїна.
Від покуси до покути
лише літера одна.
День за днем. Перегортає.
На Іллі перегорне.
Заведе подалі плаю
непокоєння хмільне.
Гей, трембіта, гей, невтішна.
Годі тільки про сумне.
Най би там чого не вийшло,
що ніколи не мине.
Що віддав, оте і маю,
від наснаги до туги.
Викуєш мені, ковалю,
на півщастя півдуги ?

***

Жени мене, жени, безжальний час,
жени аж до пустельної облоги.
Не відкладай, пустеля, водночас,
моїй самотності важкі пологи.

Коли кохання вийде із журби
не озирнеться соняшника коло
на промінь Сонця. Посеред юрми
живих мерців не заспіваєш соло.

Як віднайду в душі передчуття,
вкраду твого вагання ниций вжиток.
Коли ти сам напасник і суддя
не може бути невідмовним вирок.

Законів вдосталь, щоб ловити гав.
Немає жодного, щоб ти кохав.

***

Замилюй очі, вуха приголуб
собі медоголосою брехнею.
На вістрі у кохання ясна лють
ввижається з отруйною іржею.
Не будь козлятком, так і вовк не з;їсть.
Як затремтиш перед убранням ночі,
тоді пізнаєш, нежаданий гість,
і щиру злість, і "пестощі" дівочі.
Змете на діл тебе космічний дим
із вишини захопленого згірка.
Чим більше в сяйві зірки самоти.
тим більше оку недосяжна зірка.

Дві самоти поєднує безмежність.
В калині гроно набуває єдність.

***

Бриджу, гидую, гребую.
Скверна, мерзота, гидь.
Лютістю превелебную
помсти вшаную мить

І помолюся лагідно
Вітру, імлі, хлющу.
Лисого біса праведно
Збавлю. Занапащу

Чорта, щура, напасника.
Вижену звідусіль.
Не посромлюся пасткою,
Виклюю в очі. Гний.

Сідає Сонце за Сінаєм
в підніжжі божої гори,
і старий біль не засинає,
а розгортає прапори.

Стає надмірно недостатньо
моїй душі питимих душ
і, як знайду одну, розп;яття
скандують хором: "ані руш".

Весь час зерно росте в полові.
Ікона має свій оклад.
І тільки в голої любові
споконвіків один наряд.

Два береги, два незнайомці,
ріка між ними - неборак.
Назустріч призахідне сонце
воліє вирватись навспак,

як запорожець за Дунаєм -
от неприкаяна душа,
але ж, як б;ється, як кохає
Одарку, шаблю і лоша.

***

Томливо так на серці, млосно,
від необачливих принад,
і тиша б;є многоголосно,
як в ніч серпневу зорепад,

і з ними падають принади,
і барви зваблюють левкас,
і замість гвалту серенади,
і замість бомб медовий спас.

Так завіщав сам Коношевич:
без своєвольства, а з умом,
в простому шанувати велич,
любити шаблю і псалом,

а дідька з Сходу зневажати,
бо він навісний курокрад,
і щоби брат стояв за брата
без необачливих принад.

***

Він в окопі. Його поливають ворожі гармати.
Він підйому в атаку підспудно відтягує мить.
Він кохає її. Він не вміє її не кохати.
Тільки марить, аби вона встигла його розлюбить

Ще задовго, задовго, і ще раз задовго до мента,
Коли вуха почууть "в атаку!" останній наказ.
Він готовий до всього, до страти, як вухо Вінсента,
Аби тільки вона розлюбила його воднораз.

Аби тільки атака наблизила до перемоги
Він закриє товариша серце своїми грудьми.
Вічну славу спіткають, він знає, солдати, не боги.
Він не хоче, щоб вічна любов увійшла в її сни.

***

Тягучий серпень, як густа камедь,
тече по слупах виточених вишень,
і покаянням сповнений ущерть
протяжно вторить: - грішен, грішен.

Багатозгубний, триклятущий гріх -
гилить по ніжності вишневій.
Від прочування долі до зловтіх
не серпню дякуй, віршареві.

Це він - твій сум, твій біль - віршар !
Це він з серпом - твоє сумління,
непевна тінь твоїх примар,
жага вишневого коріння.

Він і породить і на мед зіллє,
стоокий страж, серпневий сомельє.

***

О.С.

­Із долини до вершини
не примари, а плаї.
А у дикої шипшини
квіти менші за шипи.

Коло ватри коломийка.
Зорі - блискітки вогню.
A трембіта не сопілка,
не любов співа - журбу.

В Буковині диво-дивні
на медовий спас сади,
a в весільній сорочині
не мене чекаєш ти.

До заплави з верховини
струменіють ручаї.
По моїй долинi нині
жене вітер кураї.

***

Класична музика. Війна.
Дві протилежності причастя.
Тремтить за вибухом струна.
Тополі падають шпичасті.

Глухий, як Людвіг, старий лох,
себе не пізнає в свічаді,
і піаніст, спустившись в льох,
не чує коди канонади.

Натомість музики на двох
і замість колисанки чути
симфонію нічних тривог
закутий вокаліз осмути.

***

Степами, луками, шляхами
серед покинутих могил,
під скрип чумацької мажари
наздогоняю небосхил.

В калюжі - ліпшому свічаді,
збираю виблиски зірок.
О, ці вабливі зорепади.
О, ці принади заморок.

Володар літ і женчик - серпень -
моїй дружини любчик, брат.
Тасьма до самих кревних зведень -
двобій елегій і гармат.

Короткі ночі, довгі днини
струмить життя із соломини,
лише кохання б;є взахлин.
Ось мій часопис, часоплин.

Ось і серпневий вечір. Тиша
і зачарована Десна.
Душа стає на вік мудріша
лиш не стишається війна.

***

Були зима, весна і літо.
Зійшли вітри, вода, сніги.
Лише не в;януть горецвіти
і сатаніють вороги.

Тратують жито танки, танки,
і скиглить ранена земля,
і б;ють по мальвах скалки, скалки,
і рветься в небо журавля.

Туга і сум по Україні.
Не більше їх, аніж шальги.
І в цьому неозорім гніві
кохання нищить ланцюги.

***

Вже сивина на скронях
і голова хмільна,
замісто снів - безсоння
взамін пісень - луна,
вже забуваю більше,
ніж бачу нових див,
а вітер все колише
ту вербу, що любив
поодинокий ясен
з околиці села,
про нього: - милий блазень,
так думала верба.
О, як нестерпно прикро
ковтати трутизну,
коли у мрії викрав
чагар оту княжну.

***

Не буди біду в дивному саду,
як розбудиш най погубиш
голову свою.

Не шукай скорбот, невеселих нот.
Лихо ходить тихо тихо,
наче оцелот.

Не волай на злам, не про те журба.
Тиха втіха білих віхол -
яблунь ворожба.

Ось упала тінь, всупереч імлі,
ця пелюстка - білий згусток
щему на землі.

***

Кружили журавлі над Бугом,
вода текла, а не часи.
Я був тобі найкращим другом,
а ти промінчиком яси.

Ми, як птахи жадали волі,
і ми були в пітьмі ночей
один у одного в полоні,
і вії лащили плече.

До мене ти і я до тебе,
як тополина до верби,
як за прогрішенням молебен,
пеклись любові, не згуби.

Нічого так і не змінилось,
буяє стерх і Буг тече,
за ним літа течуть на виріст,
лише не вабить вій плече.

***

На те і правда є, аби прийти повчасно,
коли вже клята лжа збирає бариші,
і чесне слово рясно так залито, рясно
шарами бруду скалоокої брехні.

На те і віра є, аби імла розтала,
і корабель пристав до нової землі,
і новий світ палав від блискітки кресала,
а мрії гинули у прирві веремій.

На те і є любов, аби журба співала,
аби одвічне "кру" і журавлі.
І невимовно, пошепки - "тобі, кохана?",
а відповідь лунала - "Люба ? Ні..."

На те і є часи, щоби п;ясти і красти,
голгофа є і воскресіння, щоб
до вівтаря життя устигнути покласти
три жертви: правду, віру і любов.

світлина: Тетяна Яблонська, "Ворог наближається", 1944

***

Н.А.

Тужливо гра трембіта, тоскно.
змішавсь і місяць і зірки.
Даси бджолі м;якого воску,
і мед отримаєш терпкий.

Які плакучі в іви віти.
Бджолу сумління жме густе.
Візьме пилок з горілих квітів
і буде мед гіркий зате.

***

Прошу тебе, не цього вересня, не цього.
Ще пошепки. Ще нанівець не випала шопта
і не готово серце дати відкупного
за спокій неприкаяних і зімкнені вуста.
Осіннюю журбу плекати не на часі,
коли аж до кісток трясуть ворожії вітри,
коли сам бог собі не знайде іпостасі,
прошу тебе і перепрошую: візьми, зітри
мої гріхи, мій вересень, до серцевини,
до скиглих слів і пустоти гнізда неприйняття
і воз;єднай все неподільне воєдино,
в один жмуток: мене, кохання і життя.

***

Весною повінь на Десні,
пливуть і луки і причілки,
і повертають уві сні
у повоєнні Новосілки.

Ще квітень сонцем не прибрав
переддосвітню холоднечу,
і журавлиця і журав
в гнізді насиджують малечу.

Тече Десна і сон тече.
Весіннє небо - синє, синє.
Шкарупу видавить плече.
і журавля політ постигне.

Вода нахлине і спаде,
зубрівка зацвіте по луках,
і так не поспіль, де-не-де,
душа з душею зашушука.

***

Чи можу я співати гімн тобі,
як ти моя найліпша половина,
коли твій посміх у моїм гербі,
і оберіг мені твоя світлина ?

Нарізно жити є один резон -
аби віддати кожному належне
і заробити право на полон
для себе в самоті, як світ, безмежній.

Прощай розлука, чорна із тортур,
сумне дозвілля щуплої свободи.
Руйнуй, кохання, недоступний мур,
черпай долонями зірок клейноди.

Тобі, любов, тобі моя осанна,
через полярно-льодовиті океяни.

***

Публічний торг не має доброти,
коли краса не більше, ніж націнка
до панської спокуси наготи
душі живої, як в руці сніжинка.
Найважча ноша - це твоя ганьба,
хоча вона всього ефірна пляма,
не розгинає більше за горба
на зламаним хребті царя Пріама.
Пройде і штиль, і біль, і буревій.
Спіймати чайку неспроможні хвилі.
Нехай ти зраджений, але ж ти мій,
як зорепад на Спас на небосхилі.
Коли журба товста - кричать вуста,
і бризки слів лише луна в могилі.

***

Шумить садок на березі ставка.
Ти чуєш, вересень, це я кохаю.
Віншуй у вирій журавлину зграю.
Як виднокрай моя любов тривка.

Таке коротке нам судилось літо.
Зате який же серпень був п;янкий.
Шумить бузок, на нім пожовклі квіти,
незрізані, і в серці біль щемкий.

На часі заморозь і коні в стайні
і під озимі брати лемеші.
На те і вересень, що не останній.
На те і мальви, щоб були вірші.

Шумлять сади, вітрами оповиті.
Несуть любов по всій землі вітри.
Такої більше не знайти на світі,
хоч всі ромашки тричі обірви.

світлина: Микола Пімоненко, "На річці", 1900.

***

Які дива, які ужинки.
Зимовий мед підсніжних сцилл,
збирають льодовиті бджілки
в оголених лісах довкіл,

і давниною оповитих
і в павутинні срібних мрій.
Як не знайде завади вітер,
не заспокоїться мерщій.

Як пролісок із цибулини
зимову кригу пробива,
так і любов із серцевини
дає повітря для крила.

***

Якби життя складали тільки зими
засумували б журавлі питимi.

***

За порогами сонце впало в море божевіль.
Промайнула і занепала доля мимовіль.
Як літала вона, літала, чайка навкруги.
Їй було так всього замало, крім життя жаги.
Скільки раз танцювали "горлиць" правні козаки.
Більше себе бояться Хортиць чорта служаки.
На болоті не спить потвора, засипає біль.
Не відтяти руки від горла, дотягнутись тіль.
Крила чайки несуть угору, аж за небокрай.
Не засіяти в ніх покору, скільки не лякай.
Сьогодні ніч, як незбагненний біль.
Відпустить лиш на мить і так прошиє.
Так припече судома божевіль,
як Немовля з Мадонною у Шилє.

І ти не спиш. І ти іще живий.
Чи просто не навчився умирати.
Чи просто стиглий місяць восковий
ще не палає, як ліхтарик страти.
Як хочеш ти дізнатися, про що
болить цієї ночі незбагненно,
простибіг не проси собі щедрот,
лише комонно, вогненно, надхненно,
так просто оком в очі зазирни,
вперш Немовляті, а затим Мадонні,
і без останку в болі розчинись,
чи стань камінчиком на дні безодні.

світлина: Egon Shiele. Mother and Child (Madonna). 1908

***

Вже не спиться, не сниться. Весна.
Тільки серцe судомить мерщій
ненаситна війна.
Не зозуля - луна
від розриву - диктує вірші.
Окопалась у житі вiйна
сотнінадцять нескорених діб.
Скільки ще ця весна,
скільки вб;є ця весна,
лише ластівка знає в гнізді.
Перед наступом тиша така,
що ні бог не спасе, ні бліндаж.
Ця весна так тривка,
ця весна так тонка,
як в соборі готичнім вітраж
Двадцять третя на світі весна.
Першоцвіти застигли в льоду.
- Ти для чого, війна ?
- Ти навіщо, війна ?
- На біду, на біду, на біду.
П;є війна недозріле вино.
Найміцнішого в світі нема.
Ластів;ятко само,
в смутку б;ється в вікно.
Відпусти його, весно, дарма.

***

Не буди ти мене, не буди,
від життя не буди Гавриїл.
Дай мені хоч відлуння доби -
гарувати без ангельських крил.

Вознесе капеллан Отче наш.
В час, коли починаються сни.
Поміж мною і богом бліндаж,
а на серці світлина, де ти.

В казанку закипає розмай,
зорі вказують правильний шлях.
Не чекай ти мене, не чекай,
До Різдва на своїх небесах.

Крига скресне і вщухнуть вітри,
поросте синім льохом межа.
Не жури ти мене, не жури
за несказані вчасно слова.

Над рікою ранкова імла,
завиває меандри Дністер.
Не була ти мені, не була
так жадана, як нині тепер.

Не буди ти мене, не буди,
від життя не буди, Гавриїлe.
Дай мені хоч відлуння доби,
прибери свої янгольські крила.

Вознесе капеллан Отче наш
В час, коли починаються днини.
Поміж мною і богом бліндаж,
а на серці - з тобою світлина.

В казанку закипає розмай,
чумаки шпацерують шляхами.
Не чекай ти мене, не чекай,
не заваб до Різдва небесами.

***

Крига скресне і вщухнуть вітри,
поросте синім льохом стежина.
Не жури ти мене, не жури
за одну необачну сльозину.

Над рікою ранкова імла
завиває меандри Дністрові.
Не була ти мені, не була
так жадана, як нині, любове.

світлина: Нагорянські скелі-говди на Дністрі

***

Ох, не проста у волі доля.
Неначе голуба крило,
то вилітає із долоні,
то не піднімеш, мов цебро.
То невагома, як пилинка.
то так прижме, хоч кіньми грай.
Авжеж, минає без зупинки,
коли в депо котить трамвай.
Самотна колія - дві рейки.
Подоби дві. Одна любов.
Коли на волі соловейки
їм не потрібно молитов.
Як б;ють не дзвони, а негода,
не захистить скляне вікно.
Там є любов, де є свобода.
Ще не пшениця - вже зерно.
Йому рости, рости поволі
і вириватись із ярем,
щоб стати хвилею у полі
і на причасті пластівцем.

світлина: Микола Ярошенко. Всюди життя. 1888.

***

Твоя краса - мов рибака принада,
спочатку вабить, а затим у кіш,
в переплетіння, розчинитись між
пліток і пліток, суєслів і зради
щоб позабути прізвище, імення
в гуртожитку без божого кутка.
Така твоя робота кропітка -
пророчити минуле в сьогоденні
і рахувати до пришестя дні.
Ну, а мені ? Як жити ? А мені
тебе не вистачає навкруги,
на розі вулиці, дощу, епохи.
Тепер ти сон, на блюді у Солохи,
відтятої від слова голови.

світлина: Олександр Мурашко. Girl in a Red Hat. 1902

***

Майорить зоря вечірня,
відзеркалює шляхи
від ночів;я до ночів;я.
Степ і небо. Сліпаки.
На пониззі знову вітер
оминає осокір.
Загляни їм в очі, світе,
чорноті наперекір.
Най заглянеш - ужахнешся.
Дзвони серце відіб;є,
як побачиш у люстерці
відображення своє.
Скільки горя та недолі
в покалічених очах.
Скільки прагнення до волі.
Слід у слід їх не прочах.
Їм плести несамовито
колотнечу бездоріж
мандрувати страшним світом
не на дотик, босоніж.

світлина: Микола Ярошенко. Сліпці. 1879.
Про Наталку Полтавку або сон Дон-Кіхота
Версия для печати

***

Ось вам і сон в руку. Дивний-предивний.
Для порозуміння, віщій, невинний,
сумний, невеселий, неначе Голгота,
до рання наснився цей сон Дон-Кіхоту...
В юдолі скорботи, де царствіє зла,
на бій Дон-Кіхота викликує тьма.
І старець білястий ладнає сідло,
бере замість списа від човна весло,
цедро надягає, як новий кашкет,
і, як в самурая, в петлицю букет.
В таких обладунках він лицар, козак.
Щоб лисого чорта потрафиф би шляк,
готовий на подвиг, чи на кількасот.
Затримайте подих, іде Дон-Кіхот.
Його атакують, на смерть, вітряки,
і, дужчі за вітер, чужії гріхи.
Дзвенять о кольчугу кінцівки від стріл -
шпичасті посмуги неввічливих слів.
Даремно, ганебно лишитися крил.
Кружляє по небу Кіхот без вітрил.
І прямо на землю з млина висоти
впадає ідальго останнім з чоти
чи-то, божевільних, поштивих, чи-то.
Затримайте подих. Заснув Дон-Кіхо.
І сниться Кіхоту зворушливий сон,
що він десь у полі і зовсім не Дон,
а чемний добродій, з часів давнини
мірошник подільский, чи з Галичини,
а, може, з Полтави, а, може, із Сум,
потроху на сон став спускатися сум.
Аж ось і з;явилась дружина його
і тут же розвіяла, що до чого.
Йому принесла до обіду гостинець -
шмат чорного хліба, аж він українець.
Мораль цього сна зрозуміє читач.
Байдуже ти звідки, чи мельник, чи ткач,
чи ти вінничанин, чи ти з Буковини,
як любиш країну, як гроно калини,
як будеш обох до кінця захищати,
доколі не вщухнуть ворожі гармати,
і списом і шаблею, так, голіручно,
аби не палали урочища Бучі.
Аби "віє вітер" співала Полтавка.
Аби ту сопілку все слухала Мавка.

***

Нам наснага до душі
і біда не коїться.
Наші руки - лемеші.
Наші любі - горлиці.

Берегти нам білий світ,
день і нічь з сузір;ями.
Нам на Спас дожати хліб,
а до Паски сіяти.

Всі пороги навкруги
подолаєм вільними.
Нам не страшні вороги
разом з божевільними.

З нами небо і земля,
журавлі і Хортиця,
з нами думи Кобзаря,
Бог і Богородиця.

Світлина: Свята Діва Марія Оранта. Софійський Собор.1011-1018 роки від РХ. Київ.

***

Подзвони мені, як можеш,
хоч на хвильку, подзвони.
Кожну мить чекаю, кожну
в павутині тишини.
Бачу там, за видноколом,
спалахи височини.
Як не можеш телефоном,
жайвороном подзвони.
Як не можеш подзвонити,
напиши мені листа.
Принесе погожий вітер
сторінок твоїх півста.
Як не встигнеш написати
сотні, тисячі віршів,
через вибухи гармати,
хоч цидулку напиши.
Дай душі покоя сплеску,
най закінчиться двобій,
напиши хоч есемеску,
на два слова, що живий.

***

Коритися злодію годі.
Щоб мальви розквітли в саду,
візьму вишиванку в червоній оздобі
на щастя, на бій, на війну.
Спитайте у понтійпілата,
як істину гублять ущерть.
На стрісі лелека, поштарик кошлатий,
засватав у Сватові смерть.
Душа повертається, ніби
в матусин садочок птахи,
у рідний садочок, ні Семіраміди,
на диво, лягають шляхи.
Сорочку у білій оздобі
Матуся розшиє у сні.
Дорога проляже ще дальше, за сходи,
де вирій і де журавлі.
Літає весна над ланами,
буяє у серці любов,
і квітнуть каштани містами-садами
і смерті немає, немов,
і квітнуть каштани містами-садами
і смерті немає, немов...

Світлина: Микола Пимоненко. У похід. 1902

***

Другие статьи в литературном дневнике:

• 27.07.2023. ***
• 26.07.2023. ***
• 22.07.2023. ***
• 21.07.2023. ***
• 20.07.2023. ***
• 19.07.2023. ***
• 17.07.2023. ***