* * *
І чом я в той рай учепився?
Там в людях страждання стоїть —
Як склянка, налита по вінця:
В ній плавляться сльози і лиця,
І Вієві вії, і глиця,
Й цупка осокорова віть.
Нечесані коси вербиці
Торкаються голого сну,
Серпанку, ожини, водиці...
Чого я в той рай учепився —
У посмішку часу-убивці,
Якусь випадкову, одну?
Та думи ізнов, наче птиці,
Туди, де спиня їм політ
Життя, скреготить, як вовчиця,
Що я не по-вовчи повівся,
Ще й раєм назвав ту криницю, —
Втопити б у ній мене слід!
І смерть замовка, ніби криця,
Як місяць щербатий між віт.
Яке ж то їй діло, що сниться
Комусь не січнева синиця,
А березня вість-журавлиця —
Село моє, мамин привіт.
