Одного разу літнього ранку
Я йшла по своєму саду.
Квітки цвіли і немов розмовляли.
Та я мовчазна все іду.
Вони розмовляли , про щось шепотіли.
Немов благали любуватися ними.
Та я все йшла і не помічала
Й дивилася лише очима сумними.
Очі сумні, на душі неспокійно,
Що ж відчуваєш душа ти моя.
Невже щось повинно відбутись
Недобре, й від того журба.
Візьми себе в руки , сказала собі я,
Дивись і милуйся красою що є.
Он квіти цвітуть і мене вітають,
Щоб зігріти серденько моє.
А й справді, чому сумувати.
Життям дорожити потрібно завжди.
Воно ж дане нам щоб смутку не знати,
А радіти життю , то не буде й журби.
15.04.2025
Одного разу литнього ранку
© Copyright: Матрёна Донченко -Дидок, 2025
Свидетельство о публикации №125041503410
Свидетельство о публикации №125041503410
Рецензии