За кулiсами творчостi

     Цікава історія не виникає раптово. Вона повільно збирається в тиші, крапля за краплею. З раптового натхнення, що чіпляється  за  перо.

       Тендітна й невловима історія... Вона складається з маленьких штрихів, які всі разом сповнені глибокого сенсу.
       Ще без форми, ще без імені, але вже прагне народитися.

        А ти, між сном і пробудженням,  вже відчуваєш поштовхи творчих імпульсів. Але твоя рука ще не торкнулась філіжанки ранкової кави, ще не занурився  у звичний хід думок твій розум. Ще ти не вдягнула окуляри. Ще не розгорнула чисті аркуші паперу на столі. Ще не ...

      Твоє натхнення дрімає десь глибоко. А ти, наче берег, чекаєш хвилю. Хвилю натхнення. Її перший поштовх, щоб поставити  оту саму, першу крапку на чистому папері. Бо з неї починається з'єднання цього раптового натхнення з думками. І ця співдружність стає спочатку словами, реченнями, а потім вже всією історією.

      Іноді, щоб почути себе, треба вийти за межі тиші. Увімкнути музику. Не як фон, а як відлуння твого внутрішнього голосу, що звучить в унісон із ритмом почуттів та прагнень.

       Рухайся.
       Танцюй.
       Не заради танцю.
       А заради свободи свого мислення.
       Бо танець це теж історія. Не написана чорнилом, а розказана тілом. Історія в рухах.

       А потім, коли зникне опір, коли страх вийде за межі твого простору, рука сама потягнеться до ручки. Потім - до окулярів. Потім - до чистого аркуша.
      І ти замислишся, вдивляючись у минуле. На мить. А, може, й надовше.

       І поступово, набираючи швидкість, почнеш виводити літеру за літерою.
       Мереживо із букв.
"Чи потрібна тут кома? А, може, не варто?"
"Це слово надто тендітне."
"Яка метафора найточніше передасть відтінок образу?"

     Сплетіння думок зі словами.
     Перехрестя емоцій і спогадів.

       Мереживо кожної історії вимагає поваги.  До кожної літери, кожного слова, кожного мовного поруху. До кожної крапки.
       А іноді і  до трьох крапок...
       Тих крапок, що рідко зустрічаються. Та саме вони говорять більше, ніж будь-яке речення.

         Писати,  це не просто дія. Це акт самопізнання. Це зустріч із собою.  І вона варта кожного невимовленого слова.

         А потім ти натискаєш «Опублікувати».
Про важливе. Про суттєве. Про сенс життя.
"Вона дивилася у вікно…" — і це вже сцена.

         Бо те, що залишається за кулісами, нікому не цікаво.
        І це — добре.

     ... А за вікном у цей час тихо грає джазовий саксафон.