75!

 

Які часи? Що за юдоль у альтруїста? Аlter ego у труні?
Чи це моє просте буття людське, чи вже життя немає?
Чи більше світла, щастя й правди, Вишній Батьку?
Чи лиш хреста на лобі й чарку на скоринці? Що тоді?

Відповідаю: сам собі, без видимих на те причин,
(сьогодні «смагу» наливаю, а россолу – завтра),
я гарного життя щасливо письмакам бажаю,
бо теж живий допоки і у себе я всього такий один.

Щоб книги й гроші, як клопи, не виводились знов,
й мене щоб полюбили читачі і стерви-баби,
щоб графомана ум за розум не зайшов масштабно,
друзяки і нащадки мною загордились щоб.

І головне лиш в цьому справа: нікуди спішить!
Писати буду поки, - адже я писав, немов віками.
Мені лиш сімдесят плюс п'ять! Хай точить камінь
вірша водичка, а його придумати - не чарку осушить!

P.S.
Коли Господь сказав мені, що істина - в вині,
тоді про правду взнав я саму найдорожчу, -
Він меле час, а я Його молю, - «Ми – позивні!»
Тож не спасай мене від чарки, берегиня-Поля,
щоб втримав я перо в руках і бутель дай мені!