Иван Петровций
*
Пролог.
Когда увижу: гибнет, гибнет всё,
То первое, за что схвачусь я свято,
Слова, слова, что пела мать когда-то,
Те, что стремнина времени несёт.
Возвёл форты из стенок и углов,
Где ум и сердце в творческом угаре.
Я нареку мой храм-Диалектарий-
Музей, иль пантеон погибших слов.
Что ж, в пантеоне, -в тлене, в нелюбви?
Слова, что зародились на Карпатах,
Не смеют гаснуть, гибнуть без возврата-
Они живут в моей, в твоей кровИ.
*
Эпилог.
Я плачу, не хочу, чтоб умирали
Слова, что мне когда-то молвил дед-
Словами пеленала мать в ответ, -
Которые хранили нас от бед,-
Слова-работники, что Устали не знали,
Пускай же в ваших душах прозвучат!
Во мне они живут.
Во мне они болят!
***
Коли побачив, що вмирає все,
Я найрідніше взявся рятувати –
Слова, якими говорила мати,
Потік, що вже лиш спомини несе.
Яку зумів, таку споруду звів –
Тут серце й розум працювали в парі.
Споруду я назвав – Д І А Л Е К Т А Р І Й –
Музей, чи пантеон померлих слів.
Раз в пантеоні, значить – неживі…
Слова, що народилися в Карпатах,
Не сміють і не вміють помирати –
Вони живуть в моїй, в твоїй крові.
*
Е П І Л О Г.
Я плачу, бо не хочу щоб вмирали
Слова, якими говорив мій дід,
Якими мати сповивала рід,
Якими захищала нас від бід –
Слова, що так багато працювали,
Нехай у ваших душах прозвучать !
В мені вони живуть.
Мені вони болять !
*
оригинальный источник данного материала: https://rusinskiimir.ru/
Свидетельство о публикации №125033107192