Сивашськi розваги

(Спогади дитинства)

На білому світі існує земля
осипана сонячним жаром.
І носить вона благозвучне ім’я –
Її називають ЧонгАром.

Чонгар оточила сивашська ропа.
Дно хвильками старанно гладить.
На дні відбивається кожна стопа,
що дуже красивості вадить.

Та хвильки невтомно розгладжують мул,
за нами сліди затирають.
Вони виправляють наш жвавий розгул –
Естетику знов повертають.

На тій площині, що гладенька, як стіл,
вода там постійно кочує,
слухняно вона, не здіймаючи хвиль,
тече куди вітер подує.

Уходить вода, і тоді площина
твердішає трохи просохши,
а зрошена знову, тоді вже вона
слизька стане зверху, помокши.

На цій площині, як на справжнім катку,
так легко по гладі ковзати,
що варто зайти на поверхню слизьку
і мчи, щоб аж вітер догнати.

Від ніг твоїх босих сліди потяглись –
Дві довгі розгладжені стрічки,
так схожі на лижні, що взимку колись
прокреслив у наслідок звички.

Зимове ковзання – не той колорит,
що влітку по теплому глею.
Хіба ж босоніж можна стати на лід,
стихію відчути ступнею?

А тут по поверхні з розбігу летиш,
ногами не дуже керуєш,
і ледь помилившись уже не встоЇш –
Спиною по глею мандруєш.

Падіння на глей – невеличка біда.
Ця прикрість не викличе болю,
бо зовсім поверхня його не тверда,
аж радий нападатись вволю.

Падіння численні доводять тебе
до тої великої міри,
що ти вже почнеш уявляти себе,
що ніби стаєш чорношкірим.

А сонце чонгарське так щедро пече,
і ми ніби всі африканці.
Обличчя, живіт і спина, і плече
Чорніють. Стрибаємо в танці.

 Усякими ми побували уже,
думками носились далеко.
Ми враження ясні в собі збережем…
До спаду вже хилиться спека.

Змиваємо з себе густу чорноту,
і ми тепер знову чонгарці,
ми ніби вернулись на землю святу,
здійснились не як африканці.