Цариця степу

Коли вона проходить степом,
її очима поглинають,
її шанують, знявши кепку –
Царицю степового краю.

І хижий звір, і сам шуліка,
всі перед нею завмирають.
В них міра гордості велика,
але і честь велику мають.

Вона не є для них грозою,
а іншим засобом скоряє,
не повелінням, а красою,
яка чарІвну силу має.

Тепер не знають того птаха,
якого звали ми дрохвою,
що крокував крізь степ без страху,
корону ніс над головою.

Ніколи людям не корилась
дрохва, що втрапила у скруту.
На смерть в паркан з розгону билась.
Смерть – краще, ніж в неволі бути.

Качки і гуси, і індики –
Вони тепер домашня птиця.
А були вільні, були дикі,
тепер неволя їм годиться.

А звірина, орли, шуліки,
вони уже на тій же грані,
вони частково вільні, дикі,
а то в вольєрах, в скрутнім стані.

Дрохву не можна приручити,
або обмежити свободу,
їй краще взагалі не жити,
ніж зіпсувати звичай роду.

І дрохв тепер уже не стало
на просторі гладкого степу,
або лишилось дуже мало.
За що ми маємо халепу?

Жаль, ви не бачили красуню.
Пройдіть по Таврії просторій.
Можливо янголи підсунуть
дрохву у ваше поле зору.