човен для двох

билингва 2016/24



***
Недільний ранок. Вона повільно відкриває очі -
так підводний човен для двох (одне місце пустує)
спливає неквапливо
на порізану хвилями поверхню ковдр і простирадл.
А навколо розпростерлася вакханалія синяви
і біло-кремових відтінків.
І я дивлюся їй в очі і чекаю,
коли зі скрипом віддряпаються люки зіниць
і на поверхню видерється дівчина в піжамі,
схожа на пластилінову квітку.
І тоді я проричу: «Доброго ранку, кохана!
Що тобі снилося?»

***
І ось ми вже вдвох ідемо сонячним засніженим парком,
і звук наших кроків приємно хрумтить, як свіжоспечений хліб;
срібний осетер нереститься всюди,
ікринки льоду дзвенять на чорних глазурованих гілках,
а ми йдемо, ми йдемо, ми йдемо не поспішаючи.
Наші руки польовими звірятами заснули в кишені пуховика,
і пар з0 рота - щільний і повільний -
тягнеться трипалим лінивцем,
видихи застигають у колючому повітрі,
і на запітнілому склі дихання
я виводжу пальцем два незграбних серця
і підписую наші миті, як фотографії - зі спини
(дата, море, ім'яречка, чорна від засмаги, усмішка зривається з вуст).
І душа вилітає джином з амфори,
з лабораторної колби,
а навколо - нікого, душа сама собі господиня,
сама собі Марсель Пруст.
І наші тіні грають у сніжки, як лабрадори, фиркають.
І залишається надія, і по-дитячому рано запалюються ліхтарі
з пухнастим чаклунством кульбаб-переростків,
і сніг - синьо-зелений, мармуровий, зернистий -
оживає; по-іншому оживає все, чого торкається перо творця,
(перо з переробленого уламка стріли
занурюю в чорнильницю серця,
де більше немає чорноти).


***
або ось - наша зупинка - для крабових обіймів
і довгих, як лід, поцілунків. Цілком непристойних.
Тепер цей розграбований саркофаг не надихає.
І самозвані фараони п'ють пиво,
як невинні черв'яки, звиваються сміхом
крізь давньодитячий мат.
Сидять на лавці.
Пам'ятаєш, дівчинко, як ми повільно, самозабутньо
просочувалися заходом сонця,
золоті скумбрії в неосяжному акваріумі.
Глечики, відлиті за формою ювенальних тіл,
затопляло морквяним соком.
І проносилося легке тремтіння в холці - немов Бог
зволив почухати нас за вушком. Лоскотно.
Зараз дивлюся на захід сонця
довгим, театральним поглядом палаючих трирем.
Дегустую чудовий оксамитовий колір. Глінтвейн
Господа. Приходжу до тями,
і знову вирушаю на пошуки.
З роздряпаним планшетом,
з пташиним гніздом, переповненим шкаралупою.


************************

***
Воскресное утро. Она медленно открывает глаза -
так подводная лодка для двоих (одно место пустует)
всплывает неторопливо
на изрезанную волнами поверхность одеял и простыней.
А вокруг распростёрлась вакханалия синевы
и бело-кремовых оттенков.
И я смотрю ей в глаза и жду,
когда со скрипом отдраятся люки зрачков
и на поверхность выкарабкается девушка в пижаме,
похожая на пластилиновый цветок.
И тогда я прорычу: «Доброе утро, любимая!
Что тебе снилось?»

***
И вот мы уже вдвоем идем по солнечному заснеженному парку,
и звук наших шагов приятно хрустит, как свежеиспеченный хлеб;
серебряный осетр нерестится повсюду,
икринки льда звенят на черных глазированных ветках,
а мы идем, мы идем, мы идем не спеша.
Наши руки полевыми зверьками уснули в кармане пуховика,
и пар из0 рта - плотен и медлителен -
тянется трехпалым ленивцем,
выдохи застывают в колючем воздухе,
и на запотевшем стекле дыхания
я вывожу пальцем два неуклюжих сердца
и подписываю наши мгновения, как фотографии - со спины
(дата, море, имяречка, черная от загара, улыбка срывается с уст).
И душа вылетает джином из амфоры,
из лабораторной колбы,
а вокруг - никого, душа сама себе хозяйка,
сама себе Марсель Пруст.
И наши тени играют в снежки, как лабрадоры, фыркают.
И остается надежда, и по-детски рано зажигаются фонари
с пушистым волшебством одуванчиков-переростков,
и снег -сине-зеленый, мраморный, зернистый -
оживает; по-иному оживает все, чего касается перо творца,
(перо из переделанного обломка стрелы
окунаю в чернильницу сердца,
где больше нет черноты).


***
или вот - наша остановка - для крабьих объятий
и длинных, как лед, лобызаний. Вполне неприличных.
Теперь сей разграбленный саркофаг не воодушевляет.
И самозваные фараоны пьют пиво,
как невинные черви, извиваются смехом
сквозь древнедетский мат.
Сидят на скамейке.
Помнишь, девочка, как мы медленно, самозабвенно
пропитывались закатом,
золотые скумбрии в необъятном аквариуме.
Кувшины, отлитые по форме ювенальных тел,
затопляло морковным соком.
И проносилась легкая дрожь в холке - словно Бог
соизволил почесать нас за ушком. Щекотно.
Сейчас смотрю на закат
длинным, театральным взглядом пылающих трирем.
Дегустирую дивный бархатистый цвет. Глинтвейн
Бога. Прихожу в себя,
и вновь отправляюсь на поиски.
С расцарапанным планшетом,
с птичьим гнездом, переполненным скорлупой.