Кохати звiра

Ще є куди падати... — В лігві далеко до дна
Та вже прикипіли до ніг напівстерті кайдани,
Що їх, наче цінні прикраси, носила вона,
Чекаючи втечі, бо те неодмінно настане.
І попри кохання, не давши йому відкоша,
У вічі чаклунські бентежно вона зазирала,
Від чого й надалі в барлозі стогнала душа
І з рис її, майже пташиних, злітало забрало,
Обпечене жаром доволі уїдливих слів,
Нашептаних риком, порослих вузлами ясмину —
Отрутою рим, як того переможець волів:
Заглибити тіло дівоче у твань трясовинну;
У шлами спокуси, в обійми тваринних утіх,
Що в них, як у вирві, поругана воля втопала, —
У пазурі чулості, з котрих ще мало хто втік,
По скінченню котрих любов настигага опала.
І стаї стерв’ятників дзьобали крихти її,
Ламаючи навпіл ще тільки-но вправлені крила.
А дійсність, немовби скидаючи шкіру змії,
Ставала собою та серце безжально ятрила
Навалою біглих думок... — То природнє усе:
На світло метелик летить і — обпечений — гине;
Струмок, що з собою живильну вологу несе,
Затягує в яму замучена спрагою глина.
Так само бува у людей... То природа така,
Що саме не терпить пустот і заповнює ніші:
Кидає серця їстівні на обід хижакам,
Бо чари голодні, диявольські значно сильніші
...За тих, хто уміє любити? — ...Ні, той не слабкий —
На досвіді, власне, моя героїня вважала,
Що звірства зазнала, (його беручи у лапки),
З грудей, зі своїх витягаючи зламане жало,
Розплавлене з часом її почуттям неземним
До вад чоловіка тваринної, вбогої статі.
І б'ула вона здичавіла в барлозі із ним,
Бо мала і кігті лаковані й кудрі косматі;
Бо їла з підлоги, як пес на короткім ціпку, —
Любила і падала низько, втрачала обличчя,
Жертовно пройшовши найважчу негоду стрімку,
Злетіла на крилах поламаних вище і вище,
Піднявшись самотньо — без нього із самого дна.
І з нею злетіла її надокучлива віра,
У те, що вона найсильніша, хоча — і брудна,
Бо глибшого щастя зазнала, кохаючи звіра.

23 березня 2025р