Из осколков

Как утерянная серёжка,
где-то ждёт половина жизни.
А вторая грустит немножко:
сняли с ушка в глухой укоризне.

Где ты, пара моя, смешная,
хоть не видели мы друг друга,
и друг другу никак не мешали,
а теперь по одной остались.
Жизнь бывает нежданно грубой...

*

Когда туман, кошачье настроение.
И хочется скорее на диван.
Стилом отяжелевшим пенишь белое.
И еле просыпаются слова.

*

Дерево, віття, бростя і листя.
Хтось передчасно цвіте.
Тихо гойдає земля-колиска
безліч весняних тем.

Ласі до світла пухкі хмаринки
сонце ховають на мить.
А у людини нутро – жаринка –
піснею знов бринить.

Знімеш, як брунька, зимовий панцир,
вийдеш під вітер – вій!
Все навкруги мов пташині танці,
сонячний блиск з-під вій!

Навіть коли усю ніч тривога
спати ніяк не дає,
молиш свого всюдисущого Бога:
хай я ще буду! Хай – є!

*

Згубилось десь, та знаю – десь воно
у мотлосі життя насіння квітів.
Я відшукаю, мов волошку в житі, –
яскрава, непотрібна, чепурна...

І соромно шукати скалки рим
серед чернеток, назавжди забутих.
Давно примарна. Намагаюсь бути.
Пливе туман весняної пори.