Нiколи, певна рiч, не був святим

Ніколи, певна річ, не був святим.
Та не збрешу я в цім, Всевишній знає.
Поезія і рими - все це дим.
Ну а вогонь - то дівчина одна є...
Заради неї видає флешденс
Перо... Бог дасть, відчує все ж вона, що
Без неї миттю все втрачає сенс.
І нащо тоді образність та? нащо?
Все прах. Натхнення теж колись мине.
Але кохання не мине ніколи.
«Любовей» много, а воно одне.
Любов - то рими, образи, приколи...
Любов виходить із очей слізьми.
Кохання - те хіба що з жил і кров'ю.
Не римами живем ми, а людьми...
Кохання – це життєве нездоров’я.
Хіба що з ним кипіння у крові.
Інакше холод ближче до нуля десь.
Воно б’є в заповітне рухом вій.
Поприсідати чи понахилятись  –
Та наслідки вдаються все одно.
Хвилюють дуже, збуджують-бентежать.
П’янкіші губи гірше за вино.
І зайва будь-яка легка одежа.
Кохання – все, що маєш, віддаси.
Цілуночок цінніший за профіти.
І найгіркіші взагалі часи
Пригадуєш як справжню дольчевіту.
Кохання – це коли і сивина
Приваблює. Ось так все. В ідеалі.

Поезія – це дим. Вогонь – вона.
Палаю та й палатиму надалі.