Агаймани

       (Чонгарська легенда)


На світі колись не було Сиваша,
Відтак не було і Чонгару.
Тут вихор високий себе потішав,
Здіймаючи пил аж за хмару.

Сухий ковиловий тут степ пролягав
До меж Арабатської стрілки,
В степу подорожник від спраги страждав,
Жадаючи крапель хоч кілька.

Північніше трохи оаза була:
Джерела з питною водою,
Та озеро. Спрагла душа там пила
І вдячна була водопою.

Оаза належала здавна братам
(Їх звали Агаєм і Маном).
Гостинно приймали захожого там:
Один він, чи то з караваном.

Спочивши, напившись, всі далі ішли.
А братцям лишали подяки,
Та ось ненароком сюди забрели
На власність братів зазіхаки.

Коли у братів увірвався терпець,
Щоб протистояти пришельцям,
Зістригли всю вовну з отари овець
І всю затоптали в джерельця.

А потім пішли навмання навпростець.
За ними тяглась, як примарна,
Широким потоком отара овець.
Вода була теж солідарна.

Хлюпнулась вода із своїх берегів,
Позаду отари горою.
І, щоб не привабити більш ворогів,
Солоною стала ропою.

Чи скоро, чи довго степами вони
Ішли навмання – мандрували.
Нарешті спинились в чужій стороні
І разом слова проказали:

«Цей простір пустельний ... Хай буде він наш!»
Вода їх в ту ж мить оточила.
Отак утворилося море Сиваш
І сіль в навкруги забіліла.

Та сухо було під ногами отар,
Тут степу шматок залишився.
Отак утворився півострів Чонгар,
Землею легенд він зробився.

А там, де жили колись Ман і Агай,
Де озеро спрагу знімало,
Сухим непридатним зробився той край,
Там людям води бракувало.

На місці оази, що зникла вона,
Де озеро хвилями грало,
Лишилася рівна така площина,
Мов праскою все зарівняло.

А той, хто про озеро ще не забув,
Не кинув надію плекати,
Він тут оселився, знаряддя здобув,
джерела щоб ті відшукати.

Джерела шукати ішли копачі
З лопатами, спрагою гнані,
Селились... І виросло з тіх шукачів
Велике село Агаймани.

А хочете знати, коли це було?
То ви в Сиваша попитайте:
На чорних мілинах, де мул нанесло,
Лопатою мул покопайте.

Він шарами вслався, то з сіллю, то без.
Де з сіллю – спекотного літа.
А взимку – солоності смак ніби скрес.
От вам таємниця відкрита.

Всі шари рахуйте, солоні на смак,
То стільки і років минуло.
Певніше сказати не можна ніяк,
Бо людство про це вже забуло.