Михаил Петренко. Вечерний звон

Когда в закат вечерний звон
Звонит под тёмный вечер грустно…
Когда над степью плачет он,
Когда в дуброве стонет грузно…
Тогда душа моя болит,
От смуты плачу по неверной,
А мысль летит, туда летит,
Где внял впервой я звон вечерний,
Где я впервой так полюбил
Поля привольные, дубровы,
Где радость я впервые зрил,
Те кари очи, чёрны брови!
Проснётся всё в душе тотчас,
Вечерний звон всё вмиг разбудит;
Слеза пробьёт, и, омрачась,
Душа все радости забудет.
О! Тяжек, звон, сей твой привет
Тому, кто милую теряет…
Душа болит, и меркнет свет,
А сердце пуще занывает…




Як в сумерки вечірній дзвін
Під тманний вечір сумно дзвонить…
Як з вітром в полі плаче він,
В дубровоньці як тяжко стогнеть…
Тоді душа моя болить,
Від смути плачу по невірній,
А думка все туди летить,
Де вперш почув я дзвін вечірній,
Де вперше так я полюбив
Поля привольні та діброви,
Де вперше світ і радість вздрів
Та карі очі й чорні брови!
Проснеться все в душі тоді,
Вечірній дзвін усе розбуде;
Сльоза проб’є і від нудьги
Душа всі радості забуде.
О! Тяжкий, дзвоне, твій привіт
Тому, хто милої не має…
Душа болить, і меркне світ,
А серце пуще заниває…