Из поседевших

Сьогодні сиве небо, наче я.
Та не сумуй – весна уже настала,
хоч квітам і тепла, і світла мало,
та скрута вже пішла, бо нічия.

І хоч вночі лякає землю шторм,
та вранці він стає весняним вітром,
розчісує дерева чисто вмиті,
бруньки вже мріють вкрити їх листом.

Розшукую слова, що про весну,
зимові ще пручаються так хтиво,
гортає вітер повідомлень чтиво.
Зима міркує: що б іще утнуть?

Та час уже закінчився її,
сама і винна – не долютувала,
нічних морозів ще не заховала,
та вже ховай свій посивілий вік!

*

Серо-фетровое небо
распласталось  над страною,
где уже давно не ноют,
где ковчег с премудрым Ноем,
больше уж не ждут, как небыль.
 
Рваные куски надежды –
это всё, что нам осталось
на краю левобережья...

А весна бывает нежной
с тонким запахом, цветами,
а зиме давно растаять
в птичьих прилетевших стаях...

Небо держится на сваях
из ветвей, любви и света.

Я сижу и напеваю,
что синицей не допето
и грачиной черной стаей.
Уплываю, убываю...