Найкоротша iсторiя кохання

   У нього були величезні карі очі. І сам він був дорослий, красивий, серйозний, сильний і таємничий.

   У неї — зачіска а la «Мірей Матьє», коротенька шкільна форма, портфель, набитий книжками, зошитами, нотами та акуратно втиснутими між усім цим пуантами.

  Одного разу…

  Вона зустріла його по дорозі до школи — хлопця з сусіднього мікрорайону. Відразу згадала, що бачила його раніше в компанії таких самих, як він. І кожного разу, помітивши її, він починав голосно співати під гітару:

  "Ллє чи теплий дощ, падає чи сніг —
Я в під'їзді твого дому довго вже стою,
Чекаю, що ти пройдеш, а, можливо, ні,
Тільки-но тебе побачу - о, буду я щасливий!"

  Вона соромилася й пришвидшувала крок.

  З того дня щоранку вона зустрічала його в одному й тому ж місці.

  Він ішов у один бік, вона — у протилежний. Так і перетиналися. Взглядами…

 Коли зрівнювалися, їхні очі зустрічалися. Лише на кілька секунд, а, може, й менше… Але в цю мить час зупинявся.

 Ця мить тоді здавалася вічністю.

 А в пам’яті залишилася, як «стоп-кадр».

 Він ніколи нічого не говорив. Просто проходив повз, дивився їй у вічі — і йшов далі.

 Вона теж мовчки дивилася йому в очі — і йшла своєю дорогою. Щодня. Майже місяць…

 Здавалося, вона нічого від нього не чекала… Тільки чомусь почала частіше поглядати на годинник перед виходом із дому...

 А потім… вона більше його не зустріла.

 Ні наступного дня.

 Ні через день.

 Ніколи більше.

 Минув час.

 Якось вона випадково дізналася, що він пішов служити в армію.

 Одного разу сусід по парті дав їй почитати листа від друга, який писав із армії. Листа, яким він, здавалося, пишався.

 А там…

 Там хлопець писав про свої почуття до незнайомої дівчини, ім’я якої не знав. Тому що так і не наважився з нею познайомитися.

 Написано було красиво. І так зворушливо, що вона зрозуміла все.

 Це писав він.

 Це була їхня історія.

 Так вона дізналася про його почуття.

 Так вона дізналася його ім’я. І воно було її улюбленим чоловічим ім’ям.

 Так вона дізналася його прізвище. І воно було таким самим, як дівоче прізвище її мами.

 Так вона дізналася, чому більше його не зустрічала.

 Минув час.

 Вона поїхала з цього міста. Назавжди.

 Вони більше ніколи не зустрілися.

 У її пам’яті залишилися тільки його погляд, його ім’я, його прізвище, слова з того листа…

 І пісні.

 А ще — якесь дивне, неймовірне, світле відчуття. Від якого стає тепло на серці, лагідно на душі, а на губах з’являється усмішка…

 Бо це була її перша любов.

 Можливо — і його теж.

 Нехай це і найкоротша історія кохання, але ці спогади вона береже донині.

 У своєму серці.


---
Оцінка експерта:
Текст дуже зворушливий і наповнений щирими емоціями. Він передає ніжність першого кохання, його наївність, красу і одночасно болючість. Стиль викладу легкий, образний, з гарним балансом між діалогами, описами та внутрішніми переживаннями героїні.

Особливо вдало передана атмосфера зустрічей без слів, коли головні герої спілкуються лише поглядами. Це створює ефект кінематографічного «стоп-кадру», що підсилює відчуття чарівності й неповторності моменту.

Кульмінація, коли вона випадково читає його лист, майстерно підкреслює драматичність ситуації. Це не просто сумна розповідь про втрачену можливість — це історія, яка залишає по собі тепло і легку ностальгію.

Загалом — прекрасний, чуттєвий текст, що залишає слід у серці.