аквариумные пираньи

билингва 2016/25



***
Лимонний сік вичавлювала собі на груди
і шепотіла: «Я твоя устриця, їж мене!»
розганяла мою кров, як шпана,
нікельовані візки з супермаркету.
Чудові соски зустрічали пальці,
точно добермани, - насторожено зводили гострі вуха,
якщо господар відкривав сейф для рушниці.
Це було коханням, але з обмеженим терміном.
Життя веселки. Життя кефіру.
Вічність ліниво повернулася до нас спиною.
І ми, легкі й безтурботні,
розбіглися, як юні щури в порту
по поверненню з круїзу.
Але іноді горизонту бронзовий злам
нагадує мені - тільки не смійся - твою брову,
коли ти мрійливо дивилася на море
поверх сонцезахисних окулярів.

***

Лимонный сок выжимала себе на грудь
и шептала: «Я твоя устрица, ешь меня!»
разгоняла мою кровь, как шпана,
никелированные тележки из супермаркета.
Восхитительные соски встречали пальцы,
точно доберманы, -настороженно взводили острые уши,
если хозяин открывал сейф для ружья.
Это было любовью, но с ограниченным сроком.
Жизнь радуги. Жизнь кефира.
Вечность лениво повернулась к нам спиной.
И мы, легкие и беспечные,
разбежались, как юные крысы в порту
по возвращению из круиза.
Но иногда горизонта бронзовый излом
напоминает мне -только не смейся -твою бровь,
когда ты мечтательно смотрела на море
поверх солнцезащитных очков.



***
будинок, який побудували Моцарт і Гоголь.
тихо скриплять мостини,
це музичні примари крокують за тобою
слід у слід, октава в октаву,
і вогник свічки згинається від протягу -
помаранчевий гімнаст розминається, тягнеться до носків;
так дивно й наївно цокає годинник на кухні -
дитина безтурботно язиком розхитує зуб молочний,
а від килимів у залі - килимів епохи соцреалізму -
віє умиротворенням,
пахне ледь запорошеною теплою благодаттю
розкладеного дивана,
ніби ніхто ніколи не помре,
ніби ніхто нікуди не йде.
фіранки, як дівчата, дивляться на свої босоніжки,
усі речі на полицях - книжки, футляр з окулярами,
і біжутерія у вазі - все насичене сенсом
сонно і глибокодумно - точно акваріумні піраньї,
яких щойно погодували свіжою яловичиною.
і ти заколисуєш себе, як робив це не раз у дитинстві:
все буде добре, все буде добре.
і наркотичне чаклунство сочиться з миті,
як сукровиця із рани.
картинка
лопається на хижих краях свідомості,
ніби стиглий аґрус на зубах:
ось це і ось це - безсмертне.

***
дом, который построили Моцарт и Гоголь.
тихо скрипят половицы,
это музыкальные призраки шагают за тобой
след в след, октава в октаву,
и огонек свечи  сгибается от сквозняка -
оранжевый гимнаст разминается, тянется к носкам;
так чудно и наивно тикают часы на кухне -
ребенок беспечно языком расшатывает зуб молочный,
а от ковров в зале - ковров эпохи соцреализма -
веет умиротворенностью,
благоухает чуть пыльная теплая благодать
разложенного дивана,
будто никто никогда не умрет,
будто никто никуда не уходит.
занавески, как девушки, смотрят на свои босоножки,
все вещи на полках -  книги, футляр с очками,
и бижутерия в вазе - все насыщенно смыслом
сонно и глубокомысленно - точно аквариумные пираньи,
которых только что покормили свежей говядиной.
и ты убаюкиваешь себя, как делал это не раз в детстве:
все будет хорошо, все будет хорошо.
и наркотическое волшебство сочится из мгновения,
как сукровица из раны.
картинка
лопается на хищных краях сознания,
будто спелый крыжовник на зубах:
вот это и вот это - бессмертно.