Вот так судьба судила и желала,
Чтоб память уст моих вовеки не звучала,
Напевом для тебя, чтоб полдень твой поблек,
Моя душа теперь-увянувший побег.
Угрюмы абрисы лесов. И стрелы ветра,
Уносят тучи-облака вдаль от рассвета.
В седой дали-без края и конца,
Замкнёт уста безмолвье чернеца.
*
То доля, в вироках безжалісна, жадала,
Щоб пам’ять уст моїх ніколи не лунала
Для тебе піснею, щоб серця день поблід...
Моя душа тепер – осінній краєвид:
Суворі обриси лісів. Повітря гостре.
Рій сірих хмар летить, скеровуючи ростри
В побляклу далечінь, якій навік уста
Склепила болісна, чернеча німота.
***
М. Орест. Вот так судьба
© Copyright: Михаил Юсин, 2025
Свидетельство о публикации №125030707598
Свидетельство о публикации №125030707598
Рецензии