М. Орест. Странствующий рыцарь

Михайло Орест.
(1901-1963)

Уходит вдаль, ведёт , бежит дорога,
Среди торжественных холмов и нив,
Гремит замок, ворота отворив,
И рыцарь выезжает от порога.

Тоска-кручина-осиянного чела,
Уж не гнетут. Как будто спал покров,
Растаявших туманных облаков,
И разомкнулось ожерелье зла.

В молчаньи лета- глас уединЕнно,
Звучит так ласково-проникновенно,
В бескрайнее, неназванное кличет.

От городища, где клокочет лють,
Где вероломство и отчаянье-привычны, -
В целебный ясный и беспечный путь.
*

Мандрівний лицар.
*
Послалась, подалась, до виднокола
Святкова даль у вигинах горбів;
Замок на брамі лунко прогримів —
І лицар виїхав на вольне поле.

Безжальні мислі осяйного чола
Вже не гнітять. Погас безславний гнів,
Що мудрий спокій невситимо тьмив
І душу гнав в тісне і мертве коло.

І в тиші літа голос самоти
Бринить ласкаво і без тяготи
І кличе в безіменне і безкрає.

Від города, в якім нуртує лють,
Ненависть і одчай, він від’їжджає
В ясну, цілющу і бездумну путь.

1931