красный лес

билингва 2016/25




***
Ти живеш у мені.
і щоранку підходиш до очей
зсередини моєї голови, точно до французьких вікон -
чисте лите скло розлите до самих п'ят,
і ти потягуєшся навшпиньках і дивишся
на водоспад, що ледь ворушиться зеленню
нового дня,
залишаючись собою.
дивишся на знайомо незнайомий світ after-dinosaurs,
на місто, що прокидається в бузкових камінцях.
я подарував тобі яскраву краплю безсмертя,
впустив тебе хижою неяситтю
у червоний ліс свого серця.

колись
я цілував тебе, всмоктував солодкий димок
з глиняних ріжків твоїх грудей,
поглинав солонувату суть
напівпрозорих ключиць і шиї,
приминав пальцями муарове світіння
на лопатках;
я відчував твою свідомість -
точно пухнаста кульбаба в руці, -
і залишалося тільки ніжно подути тобі в очі,
щоб ти розпушилася по спальні,
повільно закрутилася тисячею і однією
ласкавою лебединою голкою.
а потім ми засинали, хрестоматійно обійнявшись;
іноді я здригався в півсні, точно холодильник,
і ти ніжно гладила мене по загривку.
наша жилава від безлічі проводів квартира
потребувала ремонту, немов бідний факір -
нового кошика для змій-танцівниць.
і не було в нас ні золотих риб, ні синього моря -
лише монументальний вид із вікна
на зразок. (видалено модератором)

я був дитиною всередині корабля,
а ти була моїм таємничим морем.
я боровся з денним світлом - променями твоєї свічки.
ніхто з нас не хотів поступатися,
ніхто не хотів здаватися,
програвати палючій темряві,
що розростається між нами.
я шепотів «викл»,
але твоя любов м'яко сяяла.
ти поволі ставала частиною мене,
переможно вкладалася в мій мозок,
як лезо - в складаний ніж.
як ребро, що переросло Адама.

кохана,
я став заручником корисних звичок,
мене з роками вражає вселенський голод:
всі, кого я запам'ятовую, стають мною.
ось так ми знаходимо продовження душі
у безцінному камінчику, знайденому на березі моря,
у жінці, ідеї, дереві на горі,
у теоремі, триремі, теремі,
у сільській глушині, у нетрях науки,
у безсмертних, мерехтливих садах мистецтва,
у крихітній теплій долоньці онука.
тримай мене, соломинко, тримай.

***
Ты живешь во мне.
и каждое утро подходишь к глазам
изнутри моей головы, точно к французским окнам -
чистое литое стекло разлито до самых пят,
и ты потягиваешься на цыпочках и смотришь
на едва шевелящийся зеленью водопад
нового дня,
оставаясь собою.
смотришь на знакомо незнакомый мир after-dinosaurs,
на просыпающийся в сиреневых камушках город.
я подарил тебе яркую каплю бессмертия,
впустил тебя хищной неясытью
в красный лес своего сердца.

когда-то
я целовал тебя, всасывал сладкий дымок
из глиняных рожков твоей груди,
поглощал солоноватую суть
полупрозрачных ключиц и шеи,
приминал пальцами муаровое свечение
на лопатках;
я осязал твое сознание -
точно пушистый одуванчик в руке, -
и оставалось только нежно подуть тебе в глаза,
чтобы ты распушилась по спальне,
медленно закружилась тысячей и одной
ласковой лебяжьей иглой.
а потом мы засыпали, хрестоматийно обнявшись;
иногда я вздрагивал в полусне, точно холодильник,
и ты нежно гладила меня по загривку.
наша жилистая от множества проводов квартира
нуждалась в ремонте, словно бедный факир -
в новой корзине для змей-танцовщиц.
и не было у нас ни золотых рыб, ни синего моря -
лишь монументальный вид из окна
наподобие. (удалено модератором)

я был ребенком внутри корабля,
а ты была моим таинственным морем.
я боролся с дневным светом - лучами твоей свечи.
никто из нас не хотел уступать,
никто не хотел сдаваться,
проигрывать обжигающей темноте,
разрастающейся между нами.
я шептал «выкл»,
но твоя любовь мягко сияла.
ты исподволь становилась частью меня,
победоносно вкладывалась в мой мозг,
как лезвие - в перочинный нож.
как ребро, переросшее Адама.

любимая,
я стал заложником полезных привычек,
меня с годами поражает вселенский голод:
все, кого я запоминаю, становятся мною.
вот так мы находим продолжение души
в бесценном камушке, найденном на берегу моря,
в женщине, идее, дереве на горе,
в теореме, триреме, тереме,
в деревенской глуши, в дебрях науки,
в бессмертных, мерцающих садах искусства,
в крохотной теплой ладошке внука.
держи меня, соломинка, держи.