Як я схотiла стати поетом

У кожної людини своя маленька історія, котра вкладається неповторною, та разом схожою на інакші цеглинкою у будову часу, підтримує інші і дуже щаслива, коли знайшлося їй місце у величній історичній вежі...

Я ніколи не претендувала на історичну вежу, та цеглинка за життя зліпилася.
У школі я вчилася легко, мала фотографічну пам'ять, тому за шкільний час навчилася і добре лінуватися, завдяки цьому мабуть і не вступила у ВУЗ, тому літературні та філологічні знання маю лише начитані, бо читати дуже люблю.
Вірші намагалася писати ще замолоду, та вони тільки називалися віршами, а писати щось путнє треба вчитися. Коли були малі діти було не до навчання - діти то теж університети. А от вчитися писати вірші стала вже коли пішла на пенсію, бо з'явилося більше вільного часу.
У творче об'єднання "Пошук" мене привела любов до теревенів. Коли людина не професіонал удається до любих методів і можливостей щоб вижити під час перебудови, яка лишила багатьох людей роботи і треба було знайти хоч щось, щоб заробляти гроші, бо сім'я... А коротше - пішла торгувати на ринок, бо діти хотіли їсти.

А там знайшлися люди, які були знайомі із Володимиром Григоровичем Солодовніковим, керівником творчого об'єднання, а тоді знайшовся і "Пошук" міське творче об'єднання, куди ми з подругою Мариною Томакіною якось прийшли, щоб почитати свої перші віршовані спроби. Це сталося у березні 2010 року, з тих часів я стала серьозніше ставитися до свого захоплення поезією.
Чесно кажучи - я навть ніколи не вважала себе поетом, просто схотілося навчитися відображувати свої думки поетично, бо колись у дитинстві у мене не вийшло навчитися малювати, а бажання було - от і вирішила малювати акварельки словами. Так і малюю досі, хоча війна пофарбувала життя у чорний колір і не залишила від фарб майже нічого, тільки гротеск туші - чорно-білий, сумний, частіше траурний...