Веремiя

Схиляються мерзлі дерева в доземнім поклоні,
По рідному снігу гілками завзято б'ючи,
Від вражого вітру будуючи межі заслонні. –
Замки', що від них загубили надійні ключі
Чи, може, до Бога надовго сховали в кишені,
А Бога самого довік закували під лід,
Немов арештанта, – в пітьму, де – самі навіжені, –
В безчасся, де каменем радо завалено вхід,
Його що тримають від миру ряди войовничі:
Кремезні Адамові діти, лишень – мовчазні.
І марно Христос із полону до послуху кличе,
Бо ззовні юродиві теж, тільки служать казні
За гривеник: дехто – адепт, а чимало – як вміє,
Ковтаючи правду, лютуючи грізно мечем,
Здіймаючи хтозна чому видатну веремію,
Забувши, що кров обопільна у надра тече.
Що кров та – єдина, адамова, майже що – ваша,
Пекуча, шарлатова річка, солона на смак. –
Такою на фронті умивана танкова башта
І купа уживаних тіл без життєвих ознак.
І в тебе, юначе, така і, небіжчику, – в тебе;
Моєю ж такою забарвлено бу'ло цвяхи
На тім перехресті, ...якого нікому не треба,
Тому зупиніться та зважте трофеї пихи:
Чи варта погорди холодна, братерська гробниця,
В якій дочекаються вас незліченні місця. –
У грудях то тим перев'язане серце гордиться?
Того вартувала війна несвященна оця,
З причини якої у горлі провина клекоче,
З причини якої прийшли похоронки оті,
Що митюю засивіли гарне волосся жіноче
Та вклеїли прочерки в долю новій сироті?
Посуньте ж каміння з печери – я з льоду розтану,
Від стріл захищаючись, віри надіну броню
І з кожного вийму обітницю, Богові дану, –
То й може тим чином жорстоку різню зупиню.
Ти чуєш, людино адамова, чуєш? – Не схоже...,
Бо людство натомість Писання устави вивча,
Тому наголошую знов: "Борони тебе Боже,
Якщо не заміниш замка і не знайдеш ключа".

21 лютого 2025р.