Якуб Колас. Симон-музыкант. Часть I. Песнь V

             ПОЭМА
_____________________

             Часть I
_____________________

                V

Снег припорошил покровы.
Ветер лист с лесов отрёс,
НА поле свои подковы
Кинул лёгонький мороз.

Оголилось поле. Сжато
Уж давно зерно с него,
Глухо, пусто, мрачновато,
И не видно никого.

И затишье, как в могиле,
Накатил густой туман –
Хлопья ватой облепили
Уж не видимый курган.

Одиночеством и хмарой
Всюду веяло с лугов,
И дремучей жизнью старой
Отдавало из лесов.

Сникла жизнь. С какой-то злобой
Небо хмурилось в упор,
Лишь припорошённой сдобой
Пашня пестовала взор.

Стадо пуганых овечек
Пас в тот час наш мужичок
Около глухих местечек.
Сел под ёлкой пастушок,
А овечки шерсть щипали
Возле леса тут одни,
Да тревожно позирали
И пугалися они.

Ох, глупы, от, незадача:
Испугаются, бегут,
Камень, куст, сосну побача,
И копытом землю бьют.

И Симонка с них смеялся:
– От, дурные, ха-ха-ха!
Куст им страхом показался! –
И под говор пастуха
Успокаивалось стадо,
Час проходит так, как надо.

Но сегодня были чутки
Все овечки и зело.
– Кто же с вами шутит шутки?
Что вам в голову взбрело? –

Говорил Симонка с ними,
Хоть страх тоже пробирал,
И он с мыслями такими
Поле, хвойник озирал:

– Уж не волк ли их пужает? –
Только так подумал он –
И затрясся весь Симон:
Из арчи волк вылетает.

Как в овечку зубы всадит!
Злой, бездушный – чистый кат,
Разве кто один с ним сладит,
Вон какой он хищный гад!

Пасть раззявлена, зубата,
Сам огромный и седой,
На загривке шерсть подъята,
Жёлтый клык торчит кривой –
Очень страшен головой!

Драпануло в поле стадо,
Рёв овец, копыт их стук,
А он лапой – хоп, как надо,
Цап за горло – каюк!

Волчьим зубом чуть коснётся,
Над грудиной ,– как укол –
Ни одна не встрепенётся,
Трупом валится на дол.

С ужасом от перепуга
Хлопчик кинулся туда.
– Га! Ага! Ты-га, тварюга!
Люди, волк! Сюда! Сюда! –
Разогнав овец, зверюга,
Трёх на месте положил,
Враз баранчика схватил
И понёсся в лес, злодюга!

И такой был страх безумный!
С крику он совсем охрип,
Так орал, как полоумный,
Что язык ко рту прилип.

Вымолвить не мог ни слова,
Посерел, как этот зверь,
С лиха жуткого такого!
Что же делать-то теперь?

Страх и жалость обуяли,
Так заплакал он потом!..
Люди плач тот услыхали,
Едучи домой с бревном.

Хоть на крик бегом бежали,
Да не в пору прибеглИ:
Агнцев пышных посбирали –
Только тем и помогли.

Гнал Симон остаток стада,
Самого же страх давил:
Будет от отца «награда»,
Что овец не сохранил!

Чуял сердцем, что разборки
Не минуем тяжкий час,
И посыплются при порке
Звёзды из закрытых глаз.

А о том, что невиновен,
И не думал хлопчик тут:
Знал он, как беспрекословен
Справедливый батькин суд!

Или ж нет! Сгутарит с татой,
Что стоял, вокруг глядел,
Да внезапно волк проклятый,
Словно вихърь, налетел.

Что орал, охрип от крика.
«Га!» – он голос тут подал –
Из груди ужасно, дико
Голос хриплый вылетал.

Дома смогут ли поверить?
Ох, раскатится там гром!
Не хотелось ни вечерять,
Ни показываться в дом.

Шёл так хлопчик наш в тревоге,
Пригорюнившись, притих,
Перед ним везли на дроге
Трёх овечек неживых.

Вот деревня, недалёко
В поле тулится она.
Вон и хата, и высоко
Шест вбит около окна.

Встали мужики, слезая.
Вот овец во двор несут.
Им навстречу из сарая
Дядьки два его бегут.

И гутарят... Там и матка…
Люди бросились туда…
«Ну, Симон, пропал ты, братка!
Ой, что будет, ох, беда!»

А вот чешет дядька Юрка.
– Добре выпас ты овец!..
Где ж баранчик?.. Вот и шкурка,
Вот и мяско!.. Молодец!

Тут утраты много снова…
Отщипнул, так отщипнул! –
Больше дядечка – ни слова,
Только поглядом кольнул.

Сам погнал овец к загону,
Сам загнал их, а засим
Очередь пришла Симону
Вдалеке идти за ним,

Был безмолвен и расплющен
Этим горем и бедой,
Непомерною хулой
До земли был дух опущен.

Вот и хата их, пред нею
Люди – уж пошла молва –
Отпускают ротозею
Нехорошие слова.

Был туман. И мгла густая
Тяжко висла над селом.
Хлопчик, смутно вспоминая,
Что творилося кругом,
Помнил лишь обрывки речи,
Слов несвязных ни к чему,
Но ложившихся на плечи,
Хлёстко бивших по нему.

– Так они же все порваты!
Ты ж куда глядел? Чо ждал?
Лучше б гад тот вместо страты
У леска тебя задрал! –

Батька в горечи и злости
Кинул жмень колючих слов.
От тоски заныли кости,
Но Симон на всё готов:

Будут лаять – нехай лают,
Будут бить – нехай и бьют,
Ни угрозы не пугают,
И ни вожжи, и ни кнут.

Потому от всех отдельно,
Спрятавшись от резких слов,
Он бездумно и бесцельно
Встал на несколько часов.

– Что стоишь там, как заклятый?
Горе нам ты, не дитё,
Недопёка  полосатый!
В дом иди, что ль, ё-моё, –
Мать вздохнула. Видно, чада
Жалко стало наконец,
Погутарить с сыном надо:
Из овчарни шёл отец –

Очи, словно огнемёты
Брови в гневе сведены…
– Уж не бей, Панас, его ты,
Вишь, глаза его черны.

– Вон отселя, чтобы духу
Твоего тут не былО!
Ты несёшь одну разруху,
Мне из-за тебя  в село
Можно выйти только к ночи ж!
Скрипку взял, смычок и – вон!
Иди с дому, куда хочешь –
Всё, не сын ты мне, Симон! –

Под соломенною крышей
Хлопчик, смешанный с дерьмом,
Слившись с деревянной нишей,
Озирал свой отчий дом.

Он не плакал – сникли слёзы,
Все они – на дне души.
Тихий ветер вербы лозы
Шевелил в ночной тиши.

Он же ничего не чает.
И пойдёт он до кого?
Он же никого не знает,
Кто бы приютил его.

Но пацан  с собою сладил,
Перелез знакомый тын,
Скрипку взял, её погладил
И пошёл вперёд один.

– Слышь, переживём потерю!
Так ли уж он виноват?
Где ему отпор дать зверю?
Подь, покличь его назад! –

Сердце матки застонало:
– Он со страху побелел.
Испугался так не мало!
Вот, как за день постарел.

– От, нехай там и поплачет:
Не исчезнет! не ходи,
Как замёрзнет, сам прискачет;
Сядь ты лучше и сиди. –

Только ж мать не усидела,
Вышла, распрямилась в рост,
– Где ты? – кликнула несмело.
 Небо тёмное без звёзд
Неприветливо взирало,
Тьма холодная молчала,
Выражая ей укор,
Попрекая за родное –
Ранили сынка! А толк?
И за что? Да за пустое –
Это ж не щенок, а волк!

Хлопца выгнать посредь ночи!
– Го, Симон! – вновь тихий зов,
Но глядят напрасно очи
Па куточкам меж тынов;

Вышел батька. – Иди в хату,
Не тулись там, а то – дам!
Чуешь! Слухать надо тату!
Что ховаешься ты там?

Небось, бачу! – кликнул строго.
Только что он бачить мог –
Мрак ночной, забрав малого,
Тяжело на землю лёг.

Батькин гнев давно уж сдулся –
Как ни звал, как ни шукал,..
Да Симонка не вернулся,
Даже звука не подал.


поэтический перевод с белорусского
© Сергей Фомин
Ростов-на-Дону, Семикаракорск      
13 – 15, 17 февраля 2025 г.

                V


Час падходзіў за пакровы.
Вецер ліст з лясоў атрос,
I на поле свае ковы
Кінуў злёганьку мароз.

Агалела поле. Знята
Збажына з яго даўно.
Глуха, пуста і зацята,
I нікога не відно.

I ціхутка, бы ў магіле,
Звіс нязрушана туман
I свае валокны-крылле
Абапёр на той курган.

Адзінотай і пустэчай
Ўсюды веяла з палёў,
Нейкай мляваецю старэчай
Аддавала ад лугоў.

Жыццё ўнікла. Бы ў жалобе,
Неба цьмілася, зямля;
Толькі ў руневай аздобе
Вочы песціла ралля.

У такі час наш музыка
Пасвіў статка авячок.
Ціха, глуха, ані зыку.
Сеў пад хвойкай пастушок,
А авечкі рунь шчыпалі
Каля лесу тут адны
Ды трывожна пазіралі
I пужаліся яны.

Але іх такая ўдача:
З глупства пудзяцца, бягуць,
Камень, хвойку, куст убачаць,
Капыткамі землю б’юць.

I Сымонка з іх смяяўся:
– Вось дурныя, ха-ха-ха!
Куст ім страхам паказаўся! –
Пад гаворку пастуха
Заспакойвалася статка,
I час зноў праходзіў гладка.

Але сёнкя надта пудкі
Штось авечачкі былі.
– Ну, што з вамі, мае шуткі?
Што вы ў голавы ўзялі? –

Гаварыў Сымонка з імі,
Дый самога страх шугаў,
I трывожна ён вачыма
Поле, хвойнік азіраў.

– Ці не воўк іх тут пужае? –
Толькі так памысліў ён –
I затросся ўвесь Сымон:
Воўк з ядлоўцу вылятае.

Ды ў авечкі проста садзіць,
Злы, раз’юшаны, бы кат,
I дзе хлопцу з ім тут зладзіць,
Бо такі драпежны гад!

Пасць разяўлена, зубата,
Сам вялізны і сівы,
Хіб адкочан, шэрсць узнята,
Нават клык відаць крывы, –
Вельмі страшны з галавы!

Драпанула раптам статка,
Аж па полі пайшоў грук,
А ён – хоп за карк, лапатку
Ці за горла і – каюк!

Воўчым зубам чуць кранецца
Ці грудзінай дасць упол –
Ні адна не страпянецца,
Трупам кінецца на дол.

З немым крыкам перапуды
Хлопчык кінуўся туды.
– Га! ага! Ты-га, паскуда!
Людзі, воўк! Сюды! сюды! –
Разагнаў усіх звяруга,
Трох на месцы палажыў,
А баранчыка схапіў
I панёсся ў лес, зладзюга!

I такі быў страх блазноце!
З крыку ён зусім ахрып,
Перасохла хлопцу ў роце,
I язык яго прыліп,

Не мог вымавіць і слоўка,
Пабялеў, як той папер.
Ох, нагнала ліха воўка!
Што ж рабіць-чыніць цяпер?

Страх і жаласць агарнулі,
Плача горкімі слязьмі.
Людзі гэты плач пачулі,
З лесу едучы з дрыўмі,

I на крык хоць беглі жыва,
Ды не ўпору ўжо прыйшлі:
Пазбіраць авец пудлівых
Толькі хлопцу памаглі.

Гнаў Сымонка рэштку статка,
А самога страх шугаў:
Не даруе яму татка,
Што авец не ўпільнаваў!

Чула сэрца, што праборкі
I папругі не мінуць,
Што скрозь столь убачыць зоркі,
Як наджэгі4 зададуць.

А аб тым, што ён нявінен,
I не думаў хлопчык тут:
Хіба ж быў яму адчынен
Справядлівы бацькаў суд?

Але ж не! ён скажа: «Тата!
Крукам я стаяў, глядзеў,
Ды знянацку воўк пракляты,
Як той віхар, наляцеў.

Я гукаў, ахрып ад крыку.
«Га-а!» – Ён голас тут падаў,
Ды ў яго хрыпаты, дзікі
Голас з грудзяў вылятаў.

Толькі ж дома не павераць,
Ох, раскоціцца там гром!
Не хацеў бы ні вячэраць,
Ні паказвацца і ў дом.

Ішоў хлопчык у трывозе,
Замаркоціўся, прыціх,
А прад ім вязлі на возе
Трох авечак нежывых.

Вот сяло ўжо недалёка,
Затрымаўся ў полі ён.
Унь іх хата, і высока
Шэст убіт каля акон.

Вось спыняюцца мужчыны
I авец у двор нясуць.
На спатканне ім з адрыны
Два дзядзькі яго бягуць,

Штось гавораць... там і маці...
Людзі сыпнулі туды...
«Ну, прапаў ты, Сымон-браце!
Ой, бяды будзе, бяды!»

А вось чэша дзядзька Юрка.
– Добра выпасвіў авец!..
Дзе ж баранчык?.. Ось і шкурка,
Ось і мяска!.. маладзец!

Страты – добрая палова...
Скубянуў, дык скубянуў! –
I больш дзядзька ані слова,
Толькі поглядам кальнуў,

Сам пагнаў у двор авечкі,
А Сымон адзін зусім,
Торбу звесіўшы праз плечкі,
Ідзе воддалек за ім,

Ды маўклівы, бы акуты
Гэтым горам і бядою
I бязмернаю жудою
Да зямлі быў дух прыгнуты.

Вось і дворык іх і хата,
Людзі ў весніцах, дварэ;
Шуму-гоману багата,
Нейкі рух усіх бярэ.

А туман, імга пустая
Цяжка звісла над сялом.
Хлопчык цьмяна памятае,
Што тварылася кругом.
Так, абрыўкі з’яў-малюнкаў,
Слоў нязвязаных нічым,
Недарэчных вырахункаў, –
Ўсё вілося перад ім.

– Але ўсе ж папарываны!
Ты ж чаго глядзеў? дзе быў?
Вужу, гадзе шальмаваны,
Лепш цябе б ён задушыў! –

Бацька ў роспачы, у злосці
Кінуў жмут калючых слоў.
Не, чакаць няма мілосці,
Але ён на ўсё гатоў:

Будуць лаяць – няхай лаюць,
Будуць біць – няхай і б’юць, –
Тыя грозьбы не пужаюць
I не кратаюць нічуць.

Усяму, усім старонні,
Ён стаіўся ў кут адзін,
Ён нібы ў пустым бяздонні
Стаяў некалькі часін.

– Што стаіш там, як закляты?
Гора ты нам, не дзіця! –
Кажа маці: – ідзі ў хату,
Недапека ты, куцця! –
I ўздыхнула. Мусіць, матцы
Шкода стала бедака,
Трэба ж к сыну хоць азвацца:
А йдзе бацька з хлевушка,

Ён узбураны, сярдзіты,
Бровы ссунуты на нос...
– Годзі ўжо, Панас, не бі ты,
I так розум ён растрос.

– Вон адгзтуль, каб і смроду
Мне твайго тут не было!
Ты штодзень мне робіш шкоду,
З-за цябе і на сяло
Паказаць мне брыдка вочы!
Бяры скрыпку, смык і – вон!
Ідзі з дому, куды хочаш –
Больш не сын ты мне, Сымон! –

Хлопчык, змешаны з гразёю,
З дому выгнаны, стаяў
Каля пуні пад страхою
I ў мрок ночы пазіраў.

Ён не плакаў – зніклі слёзы,
Яны ўсе – на дне душы.
А дзесь вецер вербалозы
Над балотам варушыў.

А ён глух, не чуў нічога.
А куды йсці? да каго?
Ён не меў нідзе нікога,
Хто б схіліўся да яго.

Пастаяўшы, хлопчык рушыў,
Пералез знаёмы плот,
Скрыпку ўзяўшы, і патрушыў
Упярод і ўсё ўпярод.

– Трэба, бацька, ведаць меру!
Хіба так ён вінават?
Дзе яму даць рады зверу?
Ідзі кліч яго назад! –

Сэрца маткі не ўтрывала:
– Хлопец з страху пабялеў.
Перапудзіўся не мала,
За дзень гэты пастарэў.

– От, няхай там паскавыча:
Не дзе дзенецца, не йдзі:
Змерзне, сам, нябось, прысмыча;
Сядзь ты лепей і сядзі. –

Толькі ж маці не ўсядзела,
Выйшла ціхенька на двор.
– Дзе ты? – клікнула нясмела.
Неба цёмнае без зор
Непрыветна пазірала,
Цьма халодная маўчала,
Матцы кідала дакор
I папрокі ёй за тое,
Што пакрыўдзілі сынка.
I за што? за так пустое –
Ці ж ухілішся ваўка?

Хлопца выгнаць проціў ночы!
– Го-о, Сымон! – і ціха зноў,
I глядзяць дарэмна вочы
Па куточках між платоў;

Выйшаў бацька. – Ідзі ў хату,
Не туляйся, а то – дам!
Чуеш! слухаць трэба тату!
Што хаваешся ты там?

Нябось, бачу! – Ды нічога
Ён не бачыў і не чуў.
А мрок-багна строга-строга
Неба, землю агарнуў.

Бацькаў гнеў даўно мінуўся.
Як ні страшыў, ні гукаў,
Ды Сымонка не вярнуўся,
Слыху-голасу не даў.


Рецензии